Затемнення - Стефані Маєр

Едвард зробив декілька кроків назустріч Джейкобу, і я відчула, що йому не по собі від того, що підвів мене так близько до вовкулаки. Відвівши назад мою руку, він наполовину затулив мене спиною.

— Ти міг би нам подзвонити, — сказав Едвард сталевим голосом.

— Вибач, — відповів Джейкоб із глузливою посмішкою. — Я не записую телефони кровопивць.

— Ти міг би подзвонити до Белли — я часто там буваю.

Джейкоб стиснув щелепи і насупив брови, але нічого не відповів.

— Навряд чи це годяще місце, Джейкобе. Поговорімо про це пізніше.

— Ага, звичайно! Після школи завітаю до твого склепу! — пирхнув Джейкоб. — А чим тебе не влаштовує зараз?

Едвард виразно роззирнувся навкруги, показуючи очима на свідків, які ледве чи перебували за межею чутності. Ще декілька осіб переминалися на тротуарі; в їхніх поглядах світилося очікування. Вони наче сподівалися, що ось-ось вибухне бійка і розбавить ранкову рутину чергового понеділка. Я бачила, як Тайлер Кроулі штурхонув ліктем Остіна Маркса, і вони зупинилися на шляху до свого класу.

— Я вже знаю, що ти мені скажеш, — сказав Едвард Джейкобу так тихо, що я ледве могла розчути. — Послання доправлене. Вважай, що ми попереджені.

Едвард кинув на мене швидкий стурбований погляд.

— Попереджені? — запитала я у повному нерозумінні. — Про що ви говорите?

— Ти не сказав їй? — очі Джейкоба наповнилися недовірою. — Ти що, злякався, що вона стане на наш бік?

— Будь ласка, облиш, Джейкобе, — відтяв Едвард.

— Чому? — не вгавав Джейкоб.

Я нахмурилася, геть нічого не розуміючи.

— Чого я не знаю? Едварде?

Проте Едвард пильно дивився на Джейкоба, ніби не чув мене.

— Джейку?

Джейкоб поглянув на мене з-під зведеної брови.

— Хіба він тобі не сказав, що його старший… брат перетнув межу в суботу вночі? — сарказм аж порскав із нього. Потім він перевів зір на Едварда: — Пола повністю виправдали в…

— То була нічийна територія! — просичав Едвард.

— Неправда!

Джейкоб помітно кипів від обурення. Його руки тремтіли.

Він струснув головою і два рази глибоко втягнув повітря.

— Еммет і Пол? — прошепотіла я. Пол був Джейкобовим найнепосидючішим побратимом по зграї. Це він утратив над собою контроль одного далекого дня в лісі — спогад про сірого вовка, який вишкірився на мене, раптом ожив у голові.

— Що сталося? Вони билися? — запитала я з високими тривожними нотками в голосі. — Через що? Пол поранений?

— Ніхто не бився, — заспокійливо сказав мені Едвард. — Ніхто не поранений. Не бійся.

Джейкоб недовірливо спостерігав за нами.

— Ти їй що, взагалі нічого не розповів? Це тому ти на вихідні забирав її звідси? Щоб вона не дізналася про…?

— Досить, — Едвард обрубав Джейкоба на півслові, й у цю мить його обличчя наводило страх — справжній страх. На якусь секунду він став схожим на… на вурдалака. Він дивився на Джейкоба з пекельною, неприхованою ненавистю.

Джейкоб звів брови, але не поворухнувся.

— Чому ти їй не сказав?

Вони довго дивилися один на одного у цілковитій тиші.

Позаду Тейлора та Остіна назбиралася купка учнів. Я помітила там і Майка з Беном — Майк поклав руку Бенові на плече, ніби притримуючи його.

Раптом у мертвій тиші моя інтуїція розставила всі деталі на свої місця.

Те, що Едвард від мене приховував.

Те, що Джейкоб хотів мені розповісти.

Те, що примусило Калленів та вовкулак ходити в лісі у небезпечній близькості одні від одних.

Те, що змусило Едварда наполягати, щоб я летіла через усю країну.

Те, що Аліса бачила у видінні минулого тижня — у видінні, про яке мені збрехав Едвард.

Те, що я очікувала рано чи пізно. Те, що — я знала — станеться знову, попри всі мої сподівання, щоб воно не сталося. Невже це ніколи не закінчиться?

Я почула, як зі свистом, свистом, свистом, свистом хапаю ротом повітря і не можу зупинитися. Мені здалося, що школа захиталася, як під час землетрусу, але я знала, що то ілюзія, викликана тремтінням власного тіла.

— Вона повернулася по мене, — вимовила я, задихаючись.

Вікторія не збиралася здаватися, поки не доможеться моєї смерті. Вона повторюватиме одну й ту саму схему — чергуватиме фальшивий випад зі справжнім, — аж поки не знайде діру в моїй обороні. Може, мені пощастить. Може, Волтурі прийдуть по мене першими — принаймні вони вб’ють мене швидше.

Едвард міцно схопив мене, розвернувшись так, щоб затулити мене від Джейкоба, і налякано плескав мене рукою по обличчю.

— Все буде гаразд, — шепотів він мені. — Все буде гаразд. Я ніколи не підпущу її до тебе. Все буде гаразд.

Потім він поглянув на Джейкоба.

— Задоволений такою відповіддю, дворняго?

— По-твоєму, Белла не має права знати? — Джейкоб не відступав. — Йдеться про її життя.

Едвард промовив так тихо, що навіть Тайлер, стоячи за крок від нього, нічого б не почув.

— Навіщо її лякати, коли небезпека їй не загрожує?

— Краще бути наляканою, ніж обдуреною.

Я намагалася опанувати себе, але не могла втриматися від сліз. Я бачила образ Вікторії у себе перед очима — її обличчя, вишкірені зуби, налиті кров’ю очі, одержимі бажанням помститися. Вона звинувачувала Едварда у смерті свого коханця, Джеймса. І вона не зупиниться, поки не відбере кохання в нього. Кінчиками пальців Едвард витер сльози, що котилися по моїх щоках.

— Ти справді вважаєш, що краще робити їй боляче, ніж охороняти? — мовив він.

— Вона сильніша, ніж ти вважаєш, — сказав Джейкоб. — Вона переживала й гірше.

Раптом вираз обличчя Джейкоба змінився. Тепер він дивився на Едварда дивним вивчаючим поглядом. Він примружив очі, наче розв’язуючи в голові складну математичну задачу.

Я відчула, як Едвард зіщулився, і поглянула на нього. Це біль примусив його обличчя скривитися. На одну жахливу мить воно нагадало мені той день, коли ми були разом в Італії, в похмурій вежі Волтурі, в якій Джейн мордувала Едварда своїм злим даром, обпікаючи його самими лише думками…

Цей спогад вихопив мене з прострації і змусив опанувати себе. Краще нехай Вікторія сотню разів уб’є мене, аніж я знову побачу, як Едвард отак страждає.

— Кумедно, — засміявся Джейкоб, дивлячись на Едвардове обличчя.

Едвард здригнувся, та, доклавши трохи зусиль, повернув собі рівновагу. Проте в очах його читався неприхований біль. Вражена, я переводила погляд з Едвардової гримаси на зухвалу посмішку Джейкоба.

— Що ти з ним робиш? — викрикнула я.

— Не зважай, Белло, — сказав мені тихо Едвард. — Просто у Джейкоба гарна пам’ять.

Джейкоб глузливо посміхнувся, від чого Едвард знову зіщулився.

— Припини це! Що б ти там не робив.

— Звичайно, якщо ти наполягаєш, — знизав плечима Джейкоб. — Це його власні проблеми,