Затемнення - Стефані Маєр

— Ясно, — зітхнула я, опустивши плечі. І що тепер робити?

— Це не справедливо, мамо, — сказав Майк. — Якщо Белла хоче попрацювати…

— Та ні, місіс Ньютон, усе гаразд. Справді, Майку. Мені треба готуватися до іспитів і ще купа всього… — я не хотіла ставати причиною сімейного розбрату — вони-бо і так сперечалися.

— Дякую, Белло. Майку, ти пропустив четвертий ряд. Белло, ти б не могла викинути ці листівки в сміття, коли виходитимеш? Я пообіцяла дівчинці, яка їх сюди принесла, розмістити їх на прилавку, але в мене немає місця.

— Певна річ, — я зняла жилет, взяла під руку листівки і вийшла надвір, де мрячив дощ.

Контейнер зі сміттям був позаду крамниці Ньютонів, де містилася стоянка для нас, працівників. Я човгикала по дорозі, буцаючи поперед себе камінці. Я вже була розмахнулася, аби пожбурити стосик яскраво-жовтих папірців у сміття, аж раптом мені в око впав заголовок, надрукований угорі жирним шрифтом. Я стиснула папірці в обох руках, вдивляючись у малюнок під заголовком. До горла підкотив клубок.

ВРЯТУЙТЕ ВОВКІВ ОЛІМПІЇ

Під цими словами було чітке зображення вовка, який сидить під сосною, задерши морду і завиваючи на місяць. Малюнок був на диво сумний: щось у жалісливій позі вовка говорило про те, що він страждає від самотності. Він наче тужить із горя.

Я побігла до машини, і далі стискаючи в руках листівки.

П’ятнадцять хвилин — це все, що в мене було. Але цього могло вистачити. Ла-Пуш розташований лише за п’ятнадцять хвилинах їзди, і без сумніву, я встигну перетнути кордон за декілька хвилин до в’їзду в місто.

Машина завелася без проблем. Аліса не могла цього бачити, оскільки я цього не планувала. Спонтанне рішення — ось у чому ключ! І якщо поквапитися, я зможу ним скористатися. Я мерщій кинула листівки на пасажирське сидіння, і вони розсипалися по ньому жовтою безладною масою — сотня виділених заголовків, сотня темних завиваючих вовків, що вирізнялися на жовтому тлі.

Я мчала по мокрому шосе, увімкнувши на повну двірники та ігноруючи ревіння древнього мотора. П’ятдесят п’ять миль на годину — це все, що я могла витиснути зі свого пікапа, і я молилася, аби цього вистачило.

Я не мала жодної гадки, де проходила умовна лінія кордону, але стала почуватися безпечніше, коли перші будинки Ла-Пуша лишилися позаду. Тут Аліса мене не дістане. Я збиралася зателефонувати їй в обід від Анжели і повідомити, що зі мною все гаразд. Їй нема чого полошитися. Нащо їй сваритися зі мною — після повернення Едвард розсердився б на обох.

Мій пікап не на жарт захекався, доїхавши до знайомого блякло-червоного будинку. Клубок знову підкотив до горла, коли я подивилася на маленький дворик, який колись прихистив мене. Як довго я тут не була!

Не встигла я заглушити двигун, як у дверях з’явився вражений Джейкоб. У раптовій тиші, коли завмерло ревіння машини, я почула, як він зойкнув.

— Белло?

— Привіт, Джейку!

— Белло! — закричав він у відповідь, і усмішка, на яку я так чекала, виринула на його обличчі, наче сонце із-за хмар. Його зуби яскраво блиснули на тлі смаглявої шкіри. — Не вірю своїм очам!

Він підбіг до пікапа і майже витягнув мене з дверцят, а потім ми почали стрибати одне перед одним, наче дітлахи.

— Як тобі вдалося приїхати?

— Я втекла!

— Нічого собі!

— Привіт, Белло! — Біллі вийшов подивитися, що спричинило такий гамір.

— Добридень, Біл…

Але на останньому слові у мене перехопило подих — Джейкоб так міцно стиснув і закрутив мене у своїх ведмежих обіймах, що я не могла дихати.

— Як же я радий бачити тебе тут!

— Не можу… дихати, — прохрипіла я.

Він засміявся і поставив мене не землю.

— З поверненням, Белло, — сказав він, широко усміхаючись. І його слова прозвучали наче: «Ласкаво просимо додому».

Ми ходили околицями, занадто збуджені, щоб спокійно сидіти в хаті. Джейкоб аж підстрибував на ходу, і я мусила декілька разів нагадувати, що мої ноги не три метри завдовжки. Під час нашої прогулянки я відчувала, що перевтілююся в іншу свою подобу — в ту себе, якою я була поряд із Джейкобом. Трохи молодшою, трохи не такою відповідальною. В ту, яка могла за нагоди утнути щось дурне без вагомої на те причини. Нас переповнювали емоції, коли ми почали розмову: як справи, що ми збираємося робити, чи надовго я приїхала і що привело мене сюди. А щойно я неохоче розповіла йому про листівку з вовком, то його дикий сміх луною відбився від верхівок дерев.

Але потім, коли ми пробиралися крізь густі чагарники, що окільцювали пляж, наша розмова перейшла на складніші теми. Рано чи пізно нам би все одно довелося побалакати про причини нашої тривалої розлуки, і я бачила, як на обличчі мого друга застигає гірка маска, з якою я уже встигла гарно познайомитися.

— То яка зрештою твоя версія подій? — запитав мене Джейкоб, щосили буцаючи шматок дерева, який прибило до берега водою. Той пролетів над піском і вдарився об каміння. — Я маю на увазі, відколи ми востаннє… ну, перед тим як, знаєш… — він намагався підібрати слова. А потім, глибоко вдихнувши, спробував знову: — Я хотів запитати, чи… все знову так само, як перед тим, коли він утік? Ти все йому пробачила?

Я глибоко вдихнула.

— Не було чого пробачати.

Я хотіла оминути цю частину — взаємний обман, звинувачення, — але ми мали про це поговорити, перш ніж рухатися далі.

Джейкоб скривився так, наче лизнув лимон.

— Треба було, щоб Сем тебе сфотографував тієї вересневої ночі, коли знайшов. Це був би доказ номер один.

— Ми ж не в суді.

— Але декого треба було б засудити.

— Навіть ти б не став його звинувачувати, якби знав причину.

Він подивився на мене.

— Гаразд, — сказав він уїдливо, — здивуй мене.

Його ворожість краяла, наче по живому. Мені було боляче, коли він сердився на мене. Це нагадало мені один давній похмурий день, коли Джейкоб за наказом Сема сказав мені, що ми не можемо більше бути друзями. Якусь мить я опановувала себе.

— Едвард покинув мене, бо вважав, що я не маю перебувати поруч із вурдалаками. Він гадав, що для мене буде краще, коли він зникне.

Джейкоб завагався, міркуючи над почутим. Те, що він збирався відповісти, вже більше не годилося. Я була рада, що він не знає про те, що саме спровокувало рішення Едварда. Я могла лише уявити Джейкобову реакцію, якби він дізнався, що Джаспер намагався мене вбити.