Зламана коханням - Ксенія Євчук

Афіна.

Тоді.

Я не розрахувала, що мій спортивний одяг буде замалим на мене. Ще минулого року все було чудово, а зараз я ледь всунула дупу в темно-зелені спортивні лосини.

Лі одягла такий же костюм іншого кольору, який купила тоді ж, коли і я.

Ларія в машині Рафаеля, а мене не впустили туди, налякавши павуками. І я знаю, що їх там немає. Ну і не так вже я й боюсь тих павуків...

Нас повезли не в той зал, який ми знаємо, що є в пентхаусі. Це менш відомий, і окрім нас тут не видно нікого. При вході до спортзалу стоять не охоронці, а солдати. Ці вже мені не посміхались, коли я пробувала заговорити з ними.

У цей момент я підходжу до всіх, підслухавши розмову Лієсси і Ланса. Він не хоче вчити мене битись, але в нього немає вибору.

Я навчусь сьогодні чогось, навіть якщо вчити мене буде не він.

Вчора ввечері я знову плакала, натираючи рану кремом для загоєння ран. Я не хочу, щоб він розбивав моє серце, яке до цього нікому не вдавалося хоча б надломити.

— Ми можемо йти? Я вже хочу покращити свої навички, — кажу я, повна енергії.

Рафаель замотує руки бинтом, а Лієсса ходить туди-сюди, шукаючи щось цікаве.

Ланс сміється з моїх слів, затуляючи рукою рот.

— Ти просто боїшся, що я тебе розмажу по стінці.

Щоб ворог атакував, потрібно діяти словами, підігріваючи його гнів.

— Тоді покажи, на що ти спроможна, золотце.

Він робить перший крок до величезного матрацу, посеред якого висить груша. Ланс встає в стійку і наказує мені повторити цей рух. Потім стає до мене боком і двічі б’є в повітря.

Якби моє обличчя було замість повітря, я була б найщасливішою дівчиною у світі.

Він неймовірний, а його обтягнута форма показує кожен натренований м'яз. Його щелепа стискається, коли наступним ходом він б’є не повітря, а грушу. Я зосереджуюсь на тому, як він це робить, але всю увагу забирають вени на його руках, що перекочуються з кожним стисканням кулаків.

Збоку може здаватись, що я зачарована.

— Повтори, — він підходить до мене, поправляючи мою стійку.

— Що повторити?

— Те, що я зробив.

— Я не зможу.

— Ти ж хотіла вчитись. Пробуй.

В цей момент йому вдається нормально спілкуватися зі мною, не кривляючись і не демонструючи свій характер. Мабуть, варто попросити його завжди мене навчати, якщо ми матимемо змогу нормально поспілкуватись.

Роблю те, що запам'ятала з того, що він показав. Це майже нічого порівняно з тим, як це робив він, граційно і гаряче водночас.

— Ти на танцювальному конкурсі, чи, можливо, ти боїшся вдарити цю нещасну грушу?

Я відхиляюся від його слів, стискаючи кулаки до побіління кісточок.

Перший удар, і я падаю на задницю, цілуючи свій бідний кулак.

Ланс піднімає мене на ноги, підтримуючи за пахви, і піднімає мої кулаки знову, щоб я ще раз вдарила.

— В мене випадуть руки, якщо я зроблю це ще раз.

— При ударі ти розслабила руку, і це ще дивно, що вона не відпала від твого тіла. Тепер затискай кулак до того часу, доки ти не вдариш грушу.

Це чудова підтримка, і я вперше бачу в його очах це задоволення, коли він дивиться на мене. Я хочу зберегти цей момент у пам’яті, і якби телефон був у моїх руках, я б сфотографувала його неймовірні карі очі з відтінком зеленого.

Другий удар дається легше.

На третій я напористо вдаряю боксерську грушу і чую задоволене клацання язика.

— А тепер вдар мене.

Ланс манить мене рукою, виставляючи іншу вперед.

Якщо я з острахом била голими руками грушу, то бити його долоню мені набагато страшніше.

— Тобі не буде боляче, якщо я зроблю це?

— Ти зроби і ми побачимо.

Блиск в його очах відбивається в моєму серці і я б’ю по його величезній долоні кілька разів, кожного разу все сильніше.

— Це краще, ніж я собі думав.

Я готова поплескати самій собі, почувши його.

— А тепер, — продовжує він, — Спробуй мене по-справжньому ударити.

Його очі зустрічають мої і я відчуваю, як його шалений погляд пронизує моє тіло. Намагаюсь зосередитись, роблю крок вперед і наношу випадковий удар. Ланс легко ухиляється, і його рука миттєво зупиняє мою, не давши жодного шансу.

— Ти можеш краще, — говорить він з іронічною посмішкою. — Але поки що ти лише граєшся, дівчинко.

— Що я зробила не так?

Ланс оглядає мене з висоти.

— Я з народження займаюсь цим. Ти ж не думала, що в перший день свого навчання зможеш мене вдарити?

— Я сподівалась на це.

Наношу ще один удар — це знову мимо.

Ще і ще.

Мимо.

Мимо.

І знову мимо.

— Та ну тебе. Міг би й піддатись, якщо вважаєш мене дитиною.

— Я не вважаю тебе дитиною.

— Ого. — я справді здивована, коли ці слова він каже без насмішки. — Відколи?

— Відтепер.

Наступний мій удар він відбиває, повільно опускаючи мене обличчям на землю. Моя щока притиснута до холодного мату, а він натискає на моє тіло половиною своєї ваги.

— Що ти робитимеш в такому разі?

Я не можу підняти ноги. Руки не викручуються так сильно, щоб я могла подряпати його обличчя. Якби ця ситуація була реальною, а у мого ворога був ніж, я б загинула цієї ж секунди.

— Ти можеш розслабитись і зробити вигляд, ніби ти втратила свідомість.

Я це й роблю, опускаючи свої в'ялі руки і закриваючи очі.

Він злізає з мене, піднімається на ноги, штовхаючи мене носком. Ще декілька секунд лежу, і коли він не торкається мене, різко піднімаюсь і б’ю зі всієї сили йому в живіт.

Ланс здивовано дивиться на мій кулак, що притиснутий до його тіла. Він видає коротке «ай», після чого розпливається в посмішці.

— Тобі повезло, що ти маленька і на вигляд мила, що дає тобі більше переваги. Вони не очікуватимуть, що ти щось можеш.

— Ти навчатимеш мене й надалі? — запитання само собою виривається з мене, і я впевнено чекаю на його відповідь