Зламана коханням - Ксенія Євчук

Ланс.

Тоді.

Пройшов тиждень з весілля Ларії та Рафаеля. За цей час я зрозумів, що в мене не встає на кожну другу брюнетку чи руду. Я не можу пояснити це, але мене це хвилює.

Моя присяга служити Стідді в якості правої руки Капо урочисто завершилась. В темному підвалі пентхаусу зібрались всі найважливіші персони, навіть якщо й до цього вони були на іншому континенті.

На честь Богів мене не змусили показувати своє татуювання. Кожен член Ла Стідди має право приховувати татуювання до того часу, як Бос, Капо чи Консильєрі заставлять це зробити, щоб запевнитись, що ця людина наша.

Я і Рафаель пройшли кровний обряд, виливаючи свою кров у священну воду і випиваючи її, не спиняючись.

Я не знав про щось подібне і не був готовий до того, що доведеться перерізати палець, щоб випити свою ж кров.

І звичайно, Рафаель веселився, відчуваючи моє хвилювання.

Я думав, що можу обригати весь стіл після цього, проте нічого подібного не відбулось. Це було легше, ніж я міг собі уявити.

Але справжній жах розпочався пізніше. Я гадав, що це все, чого від нас очікували, поки не пройшов особливий ритуал. Коли священник оголосив про завершення обряду, двері підвалу різко зачинились, стіни почали повільно рухатись, розкриваючи новий рівень темряви.

По всьому підвалу почали розливатись запахи гниття і хімічних речовин. В темряві, освітленій тільки світлом блідо-жовтих факелів, видно було постаті, які з’явилися, наче з тіні. Їхні очі світлились червоним, а обличчя було частково приховане за масками, що нагадували розтягнуті усмішки з великими іклами.

Рафаель вже не сміявся. Він дивився на мене з певною жахливою серйозністю, яка до цього моменту була невідома.

Він теж не знав.

Обряд повного входу в клан вимагав не тільки фізичних страждань, але й моральних випробувань, які виявляли справжню природу нових членів.

На стінах підвалу з’явилися язики полум’я, що створювали образи жорстоких битв і кровопролиття. Декілька фігур у масках почали наближатись до нас, їхні рухи були плавними і точними, віддалено схожими на танець смерті. Вони не казали нічого, їхні погляди були проникливими, ніби ті, що проникають в саму суть твоєї душі.

Один з них підійшов до мене і підняв рукою в повітря, а потім, що шокувало більше за все, з-під чорної накидки, що закривала його тіло, дістав невелику чашу, наповнену густою темною рідиною. Підійшовши ближче, я зрозумів, що це була рідина, яка виглядала як кров, змішана з якоюсь невідомою субстанцією. Він підніс чашу до моїх уст і мовчки вказав, щоб я випив. Знайомий запах крові проник в мене. І найбільш сумною новиною була та, що тепер це вже не моя кров.

Усередині мене розвернувся бурхливий вихор; я відчував, як кров застигла в моїх жилах. З кожним ковтком рідина залишала тяжкий слід у моєму горлі, ніби смерть лізла всередину мене. Відчуття було таким інтенсивним, що я майже втримався, щоб не упустити чашу.

Коли я нарешті закінчив, мій погляд зустрівся з Рафаелем, який, здається, відзначав цей момент як перемогу. Його очі сяяли в темряві, його усмішка знову була на місці, але тепер вона мала відтінок глузування. Він стояв поруч з масками і фігурами, які почали ритуально танцювати навколо нас, що додавало ще більше тривоги.

Цей обряд був не просто посвятою. Він був перевіркою нашого духу, перевіркою нашої готовності прийняти невимовний жах і залишитися відданими Ла Стідді. Я відчував, як усі мої внутрішні сили починають змішуватися з невідомістю, що нас оточувала. Я був впевнений тільки в одному: ці стіни не просто тримали нас всередині – вони також вносили частину нас самих назавжди в темряву.

Всю останню дорогу я хотів вимити рот, коли Рафаель не замовкав про свої проблеми. Йому, здавалось, було набагато легше випити чужу кров. Хоча я досі не певен, чи йому таки влили в ту чашу те саме лайно, що й мені.

Після того ми розійшлись по своїх квартирах і побачились вже по обіді наступного дня.

До вечора мій настрій був позитивним. І я нарешті насолодився сексом із жінкою з клубу на тридцять шостому поверсі пентхаусу.

Це було достатньо добре, щоб мій настрій вмить зруйнувався, коли охорона дала знак, що двоє дівчат спустились до того самого клубу, де я був годину тому.

І я ж чудово знаю, що цей клуб не для Афіни.

Звичайно, їх пропустили туди, адже вони родичі Ларії Бласхес, отже їм можна все.

Я збирався лягти в ліжко і отримати блаженний спокій, натомість заходжу до клубу, знову звикаючи до блимання темно-синього світла.

— Де вона? — розвертаюся до одного з наших охоронців.

— Вона?

— Афіна Мільєр.

Мені не важливо, що тут Ріво. Мені насрати, чи трапитьсь щось із нею. Вона повнолітня і має свою голову на плечах, щоб знаходитись тут.

Охоронець показує пальцем в сторону бару, де сидять безліч чоловіків, яких я бачу вперше.

Коли серед них я бачу її, мене вже ніщо не тримає.

Я прокладаю шлях через натовп, дістаючись цілі.

Двоє виродків майже притискаються до неї з обох боків, намагаючись затьмарити один одного жартами.

Демониця, здається, абсолютно не помічає їхньої уваги, занурена у власні думки і, мабуть, захоплена чимось, що не входить до їхнього розуміння.

Вона виглядає як саме пекло в цих коротких шортах та топі з розрізом позаду, через що її спина виставлена напоказ.

Зупиняюсь там, де вона може побачити мене. І вона таки бачить, пулею взлітає з барного стільця, не звертаючи уваги на чоловіків позаду.

— Не кажи, що ти прийшов по мене.

— Не буду, — беру її за лікоть і штовхаю в сторону виходу.

Вона зупиняється, зашпортавшись об щось, чого тут немає.

— Я тільки прийшла.

— І вже йдеш.

Незрозумілі вирази обличчя і руки, якими вона крутить в різні боки. Звичайно, вона не задоволена, що я перериваю її підлітковий бунт.

— Тебе послала сюди моя сестра?