Зламана коханням - Ксенія Євчук

— Рафаель. — ні, це вигадка.

Це не він послав мене по неї. Хоча я певен, якби він знав, він так би й зробив.

— Зачекай, я знайду Лі.

— Ні, ти йдеш зі мною.

Опереджаючи її пискляву відповідь, знову хапаюсь за її руку, тепер вже не відпускаючи, і тягну за собою.

На мій подив, вона занадто спокійно йде позаду, не пробуючи хоча б якийсь мінімальний спосіб вирватись.

Вже в ліфті я нарешті говорю, не витримуючи її погляду убивці.

— Твоя сестра знає?

— Знає що?

— Що ти влаштувалась повією.

В дзеркалі її обличчя коситься, видаючи невдоволення.

— Тобі це не набридло? Дівчина, яку ти сьогодні трахав, — дев'ятнадцятирічна.

— Замовкни.

— Чому? Вона ж також не твоя ровесниця. Чому тобі подобається вона, а мене ти так недолюблюєш?

Мені здається, я почув відчай у її голосі.

— Ти сама повинна дати відповідь на своє запитання.

— О, круто. Такий вже ти загадковий.

Ліфт привозить нас до потрібного поверху і Афіна йде першою, пробуючи відштовхнути мене від входу. Здаючись, вона просто обходить мене і йде до кімнати, зупиняючись вже там, щоб я відчинив їй двері.

Я йду до своєї квартири, не звертаючи на неї жодної уваги.

— Агов, я не знаю паролю!

— Це ж добре? Посиди в коридорі і подумай над своєю поведінкою.

Вона випрямляється і демонстративно йде до мене. Ні, не до мене.

Вона йде коридором, посміхаючись охоронцям, ніби Великодній кролик, що роздає замість яєць свої розтягнуті вуста.

— Тоді я повернусь на вечірку.

Я спиняю її від дурниць, які вона знову бажає повторити.

З різкістю заштовхую її до своєї квартири, гримаючи дверима.

— Що з тобою, золотце? Роби так, як я сказав.

Вона згинається, поправляючи своє взуття, зверху вниз вимірює мене поглядом і лише тоді підходить.

— В клубі була Лієсса. Я не була там одна, щоб ти починав свою роль охоронця. Знаєш, моя рана досі пече, коли я її зачіпаю або миюся в гарячій ванній.

Я не хотів подробиць про гарячу ванну, де вона миється...

— Мене це не хвилює. Я повинен захищати тебе, а Ріво не було поруч, коли ті двоє жадали привернути твою увагу.

— Добре, твоя взяла. Тоді, якщо ти вже слухаєш мене, тобі буде цікаво знати, що завтра ти навчатимеш мене битись.

— Ти щось вигадала собі?

— Ні, ми всі завтра йдемо до залу, де проходять ваші тренування, і ти будеш навчати мене бити обличчя.

Випадковий регіт виходить з мене, а її обличчя серйознішає.

— Золотце, якщо це правда, то...

— То ти таки навчиш мене чогось на майбутнє. Наступного разу, коли я піду в клуб, — вона затинається, роздивляючись моє насуплене обличчя, — Я зможу відстояти себе, і тобі не буде потрібно охороняти мене, любий.

Я не знаю, що сказати їй у відповідь. Точніше, я не встигаю сказати нічого, щоб вона забрала свої слова назад.

Я не витримаю навчати це слабке тіло і терпіти ці тупі речення, що вилітають з її рота.

Вона виходить з квартири швидше, ніж я обертаюсь в її сторону.

На благо Ла Стідди, хоч би вона не казала правду...