Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

     — Але від цього завдання не легше. Видалити селезінку і зшити судини вдасться якщо стабілізувати тиск. Мене він занадто тривожить, — підсумував Крістіан. 

    — Сонбэ! *(Наставнику!) — подав голос незнайомець. 

    Я здригнулася і з досадою закрила очі. 

    Теоретично Лео зобов'язаний бути інтерном. Він міг потрапити, куди завгодно. Але якого біса, він опинився тут? Чому саме тут? Скосивши погляд, поповнила список дивовижних словечок у виконанні хлопця ще одним. Воно не було французьким, а значить Леонард влаштував нову культурну програму вже в стінах операційної. 

    — Я знаю чого ти хочеш. Але це не той випадок, Самурай. Тому мовчи, і починаємо! 

    Присягаюся, затремтіли від шоку вже руки. Подібне і зовсім не допустимо під час операції! Проте інакше ніяк! Виходить мій шеф дружок Лео? Чудово! Адже, як пояснити їх обмін безглуздими прізвиськами над тілом пацієнта під час операції? 

    Піднявши погляд вище, завмерла, заглянувши в очі Лео по-справжньому. Близько. Вони виявилися шоколадного відтінку, дуже теплого і надто глибокого. Лео оглядав мене, по-котячи, хижо і хитро, здається, надто відверто. Так і було, якщо врахувати, якою дурістю я займалася у відповідальний момент. Прямо під час операції безсоромно відволіклася на ігри в гляділки. 

    Зізнаюся, ігри здобули ефект, якщо мене кинуло в жар.

    — Радий бачити, мон шері, — Лео підморгнув, і це протверезило негайно. 

    — Ми в операційній, студенте Кім-Гальяно! 

    Мій сталевий і гострий тон справив належний ефект. Крістіан підвів погляд і негайно скомандував: 

    — Почнемо! 

    Під час операції я намагалася спокійно і стримано виконувати свою роботу. П'ять годин на ногах з затискачами в руках і потом по усьому тілу, давалися в знаки. Ступні заніміли, а пальці рук кололи і заклякли. Це погано. Якщо я збиралася і далі асистувати на операціях, доведеться відновити гімнастику і вправи для кистей рук.

    — Мон шері?

     Я спам'яталася і сфокусувала погляд.

    — Тягни, я починаю шити, — прошепотів Леонард.

    — Добре, — стягнула стібки і узяла затискачі з тампонами з рук Марі.

    — Далі впораєтеся самі, — стомлено вимовив Крістіан і попрямував на вихід.

    — Вузлик, мон шері. Акуратніше.

    Почувши безглузде прізвисько знову, я стиснула зуби, а спрямувавши погляд на винуватця роздратування, процідила: 

    — Студенте Кім-Гальяно! 

    — Тягни, мон шері! — здавалося Лео плювати на мої явні заперечення. — Бо твоїми стараннями, у чоловіка залишиться такий потворний шов на животі, що тебе совість замучить. 

    Він підморгнув, наплювавши на мій злісний погляд, а Марі розсміялася. Просто чудово! Подавивши емоції, повернулася до пацієнта. Проте, як не намагалася угамувати злість, нічого не виходило. 

    Що за прізвиська ідіотські і дикі? Який ще самурай, сонбэ і мон шері?

    Я вийшла в стилізатор і зняла з себе одноразовий спецодяг, викинувши його у відро для сміття. Тільки тут зрозуміла, що провела першу операцію після року страху навіть підійти до операційної. Крістіан дійсно чудовий хірург. Про це говорило все! Навіть те, як він поводився з персоналом в критичних ситуаціях, проявляючи кам'яний спокій. Коли б не його настрій і атмосфера під час роботи, паніка, очевидно, змогла б позбавити мене концентрації. 

    — Гадаю, нам варто познайомитися знову. 

    Позаду прозвучав вкрадливий голос. Упевнений, з долею глухої хрипоти, він пройшовся по тілу, як струм. 

    Чому він причепився до мене?

    — Я знаю хто ви, студенте Кім-Гальяно.

    Через втому після надто насиченого першого дня, у мене не залишилося ніякого бажання продовжувати суперечки з малознайомим нахабним типом. Вирішивши, що у найгіршому разі просто пошлю його, я обернулася, але так і не зронила ні слова. Окинувши поглядом Леонарда, я абсолютно не упізнала того хамовитого блазня "трахаю все що дихає", яким він і був, стоячи біля свого байка. Зараз Лео виглядав, як звичайний хлопець. Він зняв чіпець і маску, а слідом подивився впритул, чим викликав ступор. На мене ніхто і ніколи так відверто і відкрито не дивився. Але не вологим поглядом, яким застав зненацька у вітальні раніше, а глибоким і знову теплим. 

    Ніжно і гаряче одночасно.

    — Тут, ми інтерни, мон шері. І ти, і я! Тому, думаю не варто перегинати з манерами. Тим паче, ми щойно разом врятували людині життя.

    Резюмуючи, Лео чекав кроку назустріч у відповідь. Я б його зробила. Колись раніше. До того, як виявилася обманута і викинута на смітник зі словами: "Нам потрібно відпочити один від одного". У цьому і полягала причина того, що я більше не вірила в чоловічі метаморфози, в зміни виразів обличчя, тембру голосу. Подібне я вже бачила. Так само вчиняв Євгеній. Він мінявся на очах, як тільки хотів сексу. Отримавши своє, Женя благополучно змінював маску так, як йому це було вигідно. Одна я дивилася на нього однаково: і коли він трахав мене, і коли заподіював біль. 

    З любов'ю.

    — І як тоді мені тебе називати? Самурай?

    Моїм тоном можна було зупинити глобальне потепління. Хлопець відразу уловив холод у відповіді, але на мій подив, не загострив на цьому увагу. 

    — Просто Лео, — знову низько прошепотівши, він попрямував до виходу. 

    Дивлячись услід, я намагалася осмислити той факт, що Леонард дуже талановитий майбутній хірург. Я це бачила щойно, в операційній. Проте він їздить на "сузукі" і, очевидно, трахає все, що сідає на його залізного коня.

    Дивовижний симбіоз непоєднуваних якостей. Немов в людині дві особи помістилися, і як не дивно, жили в гармонії. 

    — Інтерне Шев...? — Марі вийшла в стилізатор і підійшла ближче, знову затнувшись на моєму імені. 

    — Кетрін. Кет. Можеш називати мене просто по імені. Не думаю, що це завадить нашій роботі і змусить Землю зійти з орбіти.