Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман
Спокійно пояснивши, що тут в принципі усім плювати на пристойність, а мій оголений зад і цицьки нікого не чіпають, Берні відштовхнувся від стіни, на яку спирався, і вийшов. Як тільки за ним закрилися двері, я стиснула уніформу в руках з такою силою, що затремтіли долоні. Моя поведінка неадекватна! Я не повинна проявляти свою реакцію так відкрито. Це грубо, та і я не вдома.
Проте дозволяти те, до чого не звикла, я теж не збиралася. Списавши свій стан на першу добу після перельоту і адаптацію, дійшла висновку, що гойдалки нервової системи триватимуть надалі. Раз так, то може і не варто підігрівати і без того власний стресовий стан?
Я вийшла з приміщення гуртожитку інтернів і поправила бедж. Нарешті, змусивши його не бовтатися на нагрудній кишені, наділа на шию ключ-карту з перепусткою, і відразу напоролася на знайому медсестру.
— Інтерн Шев... — дівчина, очікувано, затнулася, а я приховала роздратування за посмішкою.
Голова почала кипіти від англійської, яку потрібно було підтягнути трохи краще. Постійно згадувати, як виразити свої думки правильно — те ще задоволення для мізків.
— Можна просто Кетрін, — знайшлася з відповіддю, але дівчина негативно похитала головою.
— Не можна, — вона винувато посміхнулася, а я тільки в тисячний раз кивнула із словами:
— Я вас слухаю!
— У вас за розкладом зараз ввідна операція. Нічого складного. Завідуючий Медок призначив двох асистентів. Тому проходьте в операційну "4b".
Вона вказала на вхід у відділення інтенсивної терапії, і дивно знітилася. Напевно мій оптимізм лякав сьогодні усіх.
На дверях відділення рябіли дуже знайомі написи, а я стиснула руки в кулаки. Врешті-решт, я дійсно хірург!
— Спасибі! — придивилася до імені сестрички на беджі і знову посміхнулася. — Марі.
Погляд дівчини негайно потеплів, а безглуздий вираз розгубленості зник з красивого і миловидного личка. І слава богу. Я ж не звір! Марі змахнула рукою і сховалася за дверима сестринської. До речі, їх гуртожиток знаходився якраз навпроти нашого.
Простеживши за тим, як двері за дівчиною закрилися, я рушила до скляного входу у відділення інтенсивної терапії. Оглянувши довгий коридор, вловила звичну тишу таких місць у будь-якій точці світу. Звідусіль залишалися чутні тільки писк приладів і гул техніки.
Безпомилково відшукавши потрібну операційну, приклала бедж до сканера і пройшла в приміщення стерилізатора. Тут очікувано знайшовся спецодяг для кожного хірурга: одноразові комбінезони, шапочки, маски, екрани на обличчя і захисні окуляри. Узявши усе необхідне і надівши, я встала над умивальником. У дзеркалах над ним відбивалася картина, від якої я колись відмовилася через страх. І ось тепер я знову тут.
Ретельно вимивши і продезінфікувавши руки, я акуратно наділа рукавички і підняла долоні перед собою, зігнувши руки в ліктях. Це останнє, що проробляє хірург, перш ніж переступає поріг операційної.
— Інтерне Шевченко? Ви вчасно! — прозвучало, як тільки я увійшла.
Над столом схилився лікар Медок, а за його спиною медсестра і анестезіолог, який стежив за життєвим показниками хворого.
— Завідувачу Медок, — я встала над пацієнтом з боку стійки з інструментами.
Чоловік похитав головою і вказав на місце навпроти.
— Я потренувався вимовляти ваше прізвище, — його очі над маскою всміхнулися, і він знову кивнув у бік порожнього місця. — Навпроти, будь-ласка.
— Я не упевнена, завід... — все ж я сподівалася, що він одумається.
— А я упевнений, Кетрін. Я читав рекомендації і вашу особову справу. Ви — хірург, який може оперувати! Або ви погоджуєтеся зі мною і моїми розпорядженнями, або вам краще забути про практику в моєму відділенні!
Цього разу голос Крістіана не виглядав байдужим. Навпаки, чоловік пильно дивився мені в очі і так само гостро осік мою невпевненість. Я стиснула губи і обійшовши стіл, зупинилася по іншу сторону від хворого.
— Чудово! Схоже, ми порозумілися, інтерне Шевченко, — Крістіан знову посміхнувся.
Білизна стін давила на зір, яскравість освітлення змусила сльозитися очі, апаратура і її писк повертали неприємні спогади, а по тілу гуляв холодний озноб. Це не повториться! Зараз інша ситуація! Вдихнувши глибше, опустила погляд. На столі під накидкою, лежав чоловік років п’ятдесяти. Це не той молодий хлопець. Це інша людина.
Я зібралася, відігнала гіркоту геть і твердо вимовила:
— Дані з протоколу підготовки до операції, будь-ласка.
— Сорок п'ять років. Хронічний коліт. Затримка дихання, постійні скачки тиску в області перикарду. Показники стабільні, але через вік... — Крістіан підняв погляд, а я спохмурніла і замислилася.
— Ви боїтеся крововиливу в правий шлуночок через стрибки? — уточнила.
— Не сказав би, що чогось боюся, але упевнений, п'ять годин ми тут пробудемо точно.
Двері відкрилися знову, але я не звернула особливої уваги. Усередині сколихнулися інстинкти, запрацювало мислення, і навіть дихати стало легше. Скосивши погляд помітила людей, що увійшли. Першим виявився, очевидно, чоловік, а ось в дівчині, я визнала Марі.
— Травма в черевній порожнині, — став підказувати Крістіан.
Він натиснув на живіт хворого ліворуч, і я помітила дещо дивне відразу. Коли чоловік провів в десяти сантиметрах від пупка — висновок напросився сам.
— Розрив селезінки і внутрішня кровотеча. Результати МРТ є? — відкинувши хвилювання, вирішила дізнатися про результати аналізів.
Схопившись за ту ж точку, пальцями провела вниз по шкірі, виразно відчувши набряк. Анестезіолог вивела на екран знімки, повністю підтвердивши мої висновки.
— Цілком вірно, інтерне Шевченко, — глухо вимовив Крістіан.
Ми зустрілися поглядами, а поряд зі мною встав чоловік, що увійшов.