Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Так, — упевнено відповіла, але додала. — Не практикуючий. Я науковець...

    — Тоді почнете практику прямо сьогодні, інтерн Шев... Чорт, це не вимовити, — чоловік несподівано всміхнувся, а я отетеріла від його натиску. — Загалом! Переодягайтеся, і за справу! У нас немає часу на зайві балачки! 

    На цьому завідуючий блискавично повернувся і помчав геть упевненим кроком в невідомість. Принаймні, для мене, все виглядало саме так. Лякало до тремтіння інше! Я не могла встати біля операційного столу. Не могла, адже за весь час інтернатури вдома, асистувала лише кілька разів. А після випадку із загибеллю пацієнта прямо на моїх очах, вирішила кинути затію стати повноцінним хірургом. Я вибрала шлях вченого, а не практикуючого медика. Тепер же, мене поставили перед фактом, що доведеться увійти до операційної. 

    Знову боротися зі смертю. Боротися з тим, що не підвладно жодній людині.

    Очевидно, мій стан шоку не сховалося від Берні. Він акуратно доторкнувся до моєї руки і басовито вимовив:

    — Ma Bella, — я здригнулася усім тілом, а Берні продовжив: — Треба здати експрес тести і мазки на загальні інфекційні захворювання. Я тебе проведу. Не з'їм, і не покусаю. Не бійся. 

    Зіщуливши очі, я опустила погляд на його кінцівку, що продовжувала стискати мій лікоть. 

    І цей туди ж! Якого біса, ви усі руки розпускаєте?

    — Студенте Моліні! — я випрямилася і розвернулася до хлопця усім корпусом.

    — Інтерне Моліні, Ma Bella, — він навіть поправити мене спробував. 

    — Я повторюю! Студенте Моліні! Я не ma Bella, і не крихітка... — кажучи це, пригадала і інше прізвисько. Воно повернуло в думки котячий і зухвалий погляд. — Тому, — продовжила: — Давайте дотримуватися субординації.

    Італієць на мить завис, трохи спохмурнів, але розплився в посмішці, як ні в чому не бувало. 

    — Але тут ми — інтерни! І ви, міс Шев... Прокляття, а це правда важко сказати. Коротше! — відмахнувся хлопець. — Підемо швидше, інакше змусять морг прибирати до ночі, якщо продовжимо тут стояти. А у мене увечері гонка. Scusi* ( іт. пробач), але доведеться поспішити!

    Я спам'ятатися не встигла, як Берні узяв мене під лікоть і потягнув до широкого коридору. Чесно кажучи, сперечатися з ним вже не хотілося. У такій ситуації хотілося застрілитися. 

    Я скальпель під час реальної операції тримала рік тому! Таким чином страх перед неминучою ганьбою, перекрив усі захоплення і враження від нового місця практики. 

    Мені кінець.

    Здавши необхідні аналізи і отримавши досить швидко результати, я увійшла до кабінету, виділеного інтернам, і огляділася. Чекаючи побачити звичну кімнату для відпочинку і робочі зони, я завмерла і знову окинула приміщення поглядом. З панорамних вікон в усю стіну навпроти на мене дивився Нью-Йорк. Ймовірно, це єдине, що мені сподобалося. Адже в реальність особистих уявлень про роботу інтерном, я не змогла б вписати двох ярусні ліжка ніколи. Виглядали спальні місця страхітливо обжитими. З деяких звисали речі, а поруч виявилося розкидане особисте туалетне приладдя. З побаченого виходило, що тут дійсно живуть люди. Про це говорили і металеві шафки біля однієї зі стін, схожі на ті, які звичні для роздягалень. Проте найбільше вразив довгий стіл посеред приміщення, на якому валялися кіпи паперів і стопки тек. Хоча, окрім документації, там ще свій прихисток знайшла пароварка, електрочайник і навіть піч! 

    — Ви... — обернулася і зустрілася поглядом з Берні. — Ви ночуєте тут?

    — Ага, — хлопець підморгнув і вказав пальцем на ліжко біля вікна. — Це єдине вільне місце. Верхня полиця твоя, тумба ліворуч порожня. Сусід знизу жахливий манірний перфекціоніст. Будь обережною, в нього жахливий характер, і ще він збоченець. Ти ж чула, що японці продають жіночі трусики в переходах? Так от! Там яблучко географічно впало недалеко. 

    Не розуміючи що несе хлопець, я подивилася на двох ярусне ліжко ще раз, відсунула стілець, який стояв біля столу переді мною, і просто сіла. Хоча швидше, убито опустилася і завмерла. 

    Прокрастинувати, очевидно, не вдасться. Підрахувавши кількість роботи і її масштаби, захотілося вити. Попереду чекали інтернатура і госпіталь, лекції і підготовка до них, а на додачу — робота над розробкою протеза. Плюсом до переліченого мені дістався повний кретинізм через прострацію на новому місці, а тому на останок у сумі вийшло приблизно наступне: "Здрастуйте! Мене звуть Катерина Шевченко! Через мудака, що наставляв мені роги, я наважилася почати нове життя. Полегла смертю хоробрих у водах Атлантики, після стрибка з першого ж моста!"

    — Графік змін у вас є? — я величезним зусиллям вирівняла голос і задала головне запитання. 

     Поклавши руку на стопку з речами, які розпорядився видати зав Медок, подивилася на Берні, в очікуванні відповіді. 

    — Є, — з готовністю відповів Берні. 

    Він відчепив від стенду, який я навіть не помітила, аркуш паперу, і простягнув мені. Поглянувши на розклад, я відразу ж знайшла усі порожні зміни. До них абсолютно точно буде внесено моє ім'я. Таких цього тижня значилося п'ять: дві нічні і три в другій половині дня.

    — Відпад, — зло кинула і видихнула, а Берні спохмурнів. 

    — Від... Відпяд?

    — Відпад, — поправила його. — А краще підійде — очманіти!

    — Оч... Очмяніти, — повторив хлопець і потер підборіддя. — Гм... Ma Bella, у тебе цікава мова.

    Почувши всоте безглузде звернення, закотила очі і стомлено відмахнулася: 

    — Дякую, але це не мова, а сленг, — узявши в руки форму, я піднялася, щоб переодягнутися.

    Мабуть цілей такого маневру Берні не зрозумів. Він продовжував стояти біля кавоварки поряд з шафками і пильно спостерігати за моїми діями. 

    — Ти не міг би... — натякнула прямо. 

    — Ам... Та без проблем. Але зауваж, якщо тут будуть інші, ніхто і не сунеться за двері. Ми на це не звертаємо уваги. Немає часу.