Аріанель - Arachne

У цей момент він помітив, що їхній командир — його рідний дядько, король чорних ельфів, наближається до поля битви. Лотарін відчув змішані почуття — гнів, розпач, а й дивне почуття довгоочікуваного кінця.

"Ти вибрав зраду, племіннику", - гнівно промовив король, зупинившись на деякій відстані. Його голос був холодний, але в очах Лотарін бачив не тільки злість, а й краплю жалю.

"Я вибрав свою долю," - спокійно відповів Лотарін, підводячи голову. «І я захищаю ту, хто справді важлива.»

Король чорних ельфів підняв руку, готуючись до атаки. Лотарін, відчуваючи, що його сили вичерпуються, приготувався до останнього удару. Він знав, що довго не протримається, але якщо зможе затримати ворога ще хоч на кілька хвилин, це дасть Аріанель та Еленвену шанс врятуватися.

Зібравши всі сили, Лотарин викликав ще один потужний сплеск магії, обрушуючи його на свого дядька і його війська. Цей вибух був настільки сильний, що земля під ногами захиталася, і на мить все довкола занурилося в хаос.

Однак Лотарін розумів, що його час спливає. Він розвернувся і, кинувши останній погляд на своїх ворогів, швидко попрямував до лісу, сподіваючись, що встигне наздогнати Аріанель і продовжити шлях разом із нею.

Але він знав – цей шлях не буде легким.

***

Аріанель не могла заспокоїтись. Навіть коли Еленвен тягнув її за руку і поспішав піти, її серце розривалося на частини від думки, що Лотарін залишився сам боротися. Біль у грудях посилювався, ніби щось усередині неї говорило, що він у небезпеці.

— Я не можу його кинути! — вигукнула вона, зупиняючись і знову озираючись назад. Її яскраво-блакитні очі були сповнені сліз.

- Але ти можеш загинути сама, - заперечив Еленвен, дивлячись на неї з розпачом. — Ми маємо доставити перлину королю, це наша місія!

Аріанель завмерла на місці, борючись із власними почуттями. Вона знала, що Еленвен має рацію, але не могла просто так залишити Лотаріна. Вона відчувала його біль, його страх, ніби вони були пов'язані чимось невидимим, чимось не пояснити словами.

І раптом тишу порушив глухий стукіт копит. Обидва завмерли, їхні серця завмерли в очікуванні. Вони не знали, хто може з'явитися через дерева — друг чи ворог.

Але за мить з тіні виступив Лотарін. Він виглядав змученим, його сили закінчувалися, але він все ще був живий. Аріанель, не роздумуючи, кинулася до нього, підхопивши його, коли він мало не впав з коня.

- Ти цілий? - Запитала вона, її голос тремтів від хвилювання.

Лотарін кивнув, спираючись на її плече.

— Я зробив усе, що міг затримати їх, — прошепотів він. — Ми маємо поспішати. Вони переслідуватимуть нас, і ми мало часу.

Еленвен поспішив на допомогу, підтримуючи Лотаріна з іншого боку.

— Нам треба якнайшвидше покинути гори, — сказав він, серйозно дивлячись на Аріанель. — Ти маєш довести цю справу до кінця.

Аріанель кивнула, подивившись на Лотаріна. Його очі, такі ж, як у її дитячих спогадах, зараз висловлювали подяку та рішучість.

— Я з тобою, — тихо промовив Лотарін, його голос був сповнений втоми, але водночас і сили. — І я не дозволю нікому завдати тобі шкоди.

Лотарин ніжно торкнувся її руки, його погляд був твердий і сповнений впевненості.

- Дорога, довірся мені, - сказав він, його голос звучав м'яко, але з явним рішенням. — Ніхто не зможе тобі нашкодити, доки я живий. Ми маємо продовжити шлях.

Аріанель похитала головою, її очі все ще відбивали занепокоєння.

- Але... ти ж поранений, - прошепотіла вона, її голос тремтів від хвилювання. Вона бачила кров на його одязі та боялася за нього.

Лотарин усміхнувся, але його посмішка була сповнена втоми.

- Я гаразд, - запевнив він, намагаючись говорити спокійним тоном. — Це не більше, ніж подряпина. Головне зараз – ти. Я мушу доставити тебе додому, до твого діда. Ми встигнемо, якщо не зволікатимемо.

Аріанель глянула в його очі, сповнені ніжності та сили, і відчула, як її тривога поступово йде. Вона знала, що Лотарін зробить все, щоб захистити її, навіть ціною свого життя.

- Добре, - кивнула вона, нарешті пригнічуючи сумніви. - Ми зробимо це разом.

Лотарин обережно прибрав пасмо її волосся з обличчя, його дотик був теплим і заспокійливим.

— Завжди разом, — тихо сказав він, і вони знову сіли на своїх коней, продовживши шлях, несучи геть від небезпек гірського хребта, до рівнин і, нарешті, до лісів, де на них чекав новий етап їхньої пригоди.

Коли вони перетнули рівнини і нарешті вступили в густі ліси, напруга трохи спала, але Лотарін залишався настороже. Його гострий зір вловлював дрібні рухи серед дерев, і слух був натягнутий, як струна. Кожен шурхіт, кожен рух гілок викликали в нього миттєву реакцію.

Аріанель та Еленвен прямували за ним, довіряючи його чуттям. Нарешті Лотарін підняв руку, закликаючи зупинитися.

— Тут ми в безпеці, — сказав він, озираючись на всі боки. — Ліс густий і потайливий, їхня магія тут не буде такою сильною. Ми можемо відпочити і дати нашим коням перепочинок.

Аріанель, відчуваючи втому, кивнула. Її тіло було напружене, думки плуталися від усіх подій останніх годин, і ідея трохи відпочити здавалася єдиним розумним рішенням. Еленвен також був радий перепочинку, його обличчя виражало полегшення.

Вони поспішали, і Лотарін допоміг Аріанель, хоча вона й намагалася протестувати, говорячи, що впорається сама. Він дбайливо посадив її на м'яку траву під тінню стародавнього дуба.

— Ми ненадовго зупинимося, — сказав Лотарін, його голос був спокійним і впевненим. — Але не затримуватимемося надто довго. Нам ще чекає довгий шлях.

Аріанель спостерігала за ним, як він дбав про коней, поки Еленвен розв'язував згортки з їжею та водою. У цей момент вона зрозуміла, наскільки вона пов'язана з ним, і як важко буде далі розриватися між своїм обов'язком і почуттями.

Коли вечір занурив ліс у м'які сутінки, Лотарін, подбавши про коней і перевіривши межі їхнього табору, підійшов до Аріанель. Він помітив, як утома позначається на її обличчі, незважаючи на її спроби зберігати бадьорість духу.