За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська
Її привели назад до табору, завели в центр, де знаходилось велике шатро. Там дівчину всадили на стілець та знову зв’язали руки позаду неї. На цей раз зв’язали і ноги. Тепер вузли були зроблені дуже вправно. На жаль.
Кілька хвилин вона просто сиділа тут сама і розглядала все навколо: тут було аж ціле ліжко, кілька столів зіставлених так, що виходив один великий, він був завалений різним паперовим мотлохом та зброєю. Навколо стояли стільці, на один з яких і всадили Ессі.
«Що ж так довго?»
Ще за кілька хвилин сюди увійшов немолодий чоловік із пошрамованим обличчям. Він мав довге зав’язане у хвіст сіде волосся та сумні очі, що випромінювали цікавість.
Чоловік узяв стільця та сів навпроти Естеси, пильно дивлячись їй в очі.
– Давайте почнемо зі знайомства, – сказав він своїм приємним низьким голосом, – мене звати Сааль, а як вас, міледі?
Ессі мовчала та дивилась на нього з-під з недовірою. Її трусило, і вона не могла зрозуміти чи то від холоду, чи від страху.
– Я не бажаю вам зла, я хочу лише познайомитись, – привітно усміхнувся чоловік.
– Саме тому ви вдарили мене по голові, зв’язали і притягли сюди? А потім, погрожуючи зброєю, зв’язали ще раз, аби влаштувати допит? – скрипнула зубами дівчина.
– Уперше ми тебе зв’язали, аби ти не нашкодила собі, але тепер ми зрозуміли, що це, – вказав він на неї, – заради безпеки інших. Ти напала на літню пані. А також тебе не вчили, що красти погано? Одяг доведеться повернути.
– Якщо ви такі високоморальні, то чому я тут? – хмикнула вона.
– Відповідь на це питання залежить від твого імені. Тому прошу – назвися.
– Ви не хочете відповідати на мої питання, я не буду відповідати на ваші, – де тільки сміливості набралась – невідомо, але вона собою навіть трохи пишалась за таку відповідь.
Усмішка зійшла з його обличчя. Він випрямився, повільно витягнув свого великого гострого ножа та поклав собі на ноги. Тепер вона подумала, що радше б тоді припнула язика.
– Відповісти на це питання в твоїх інтересах, дитино, інакше нам не буде сенсу тримати тебе в живих і витрачати наші ресурси на тебе. Я даю тобі п’ять секунд… Або ти кажеш своє ім’я, або це будуть твої останні п’ять секунд. Один…
Ессі глянула на ніж – у лезі віддзеркалювався суворий погляд розбійника.
– Два…
Тепер вона певна, що трясе від страху.
– Три…
Він рахував надто швидко. Його рука, що спокійно лежала на рукоятці, тепер почала міцно її стискати. Ессі розуміла, що час назвати ім’я, але страх скував її горло. Уся її сміливість миттєво вивітрилась під його сталевим поглядом. Стало важко дихати.
– Чотири…
Дівчина була певна, що цей ніж може відділити її голову від тіла менш ніж за секунду! Чоловік миттєво вскочив на ноги!
– Естеса! – встигла вона вигукнути своє ім’я за мить до того, як він замахнувся. Чоловік не поспішав сідати.
– Прізвище? – лезо було так близько, що Ессі відчувала його холод. А може то їй здавалось? Може то лише страх?
– Семілі… Віконтеса Ерстефська…
Сааль сів на місце і сховав ножа. Дівча переривисто видихнуло. Вона зібралась з думками.
– Ви обіцяли мені відповідь… – все-таки насмілилась нагадати, хоча ще секунду тому була на волосину від смерті.
– Не думаю, що після цієї твоєї витівки ти заслужила на те, щоб я тобі щось пояснював. Але ми тут цивілізовані люди, слово своє тримаємо. Для початку тобі треба перевдягнутись, цей одяг має повернутись до власників. Далі я проведу для тебе невеличку екскурсію табором. Якраз тоді я і відповім на всі твої питання. Домовились?
Дівчина кивнула.
– От і чудово, – мило усміхнувся чоловік, ніби хвилину тому не збирався відтяти їй голову, – зараз я тебе розв’яжу, обіцяй більше не тікати, – вона кивнула ще раз, – гаразд, – він почав розрізати мотузки, – тобі нема чого боятись, ти в повній безпеці, тобі тут нічого не загрожує.
Її брови підскочили. Вона шоковано вирячилась на той самий ніж, який хвилину тому мав перервати її життя, і яким Сааль зараз розрізав їй мотузки на ногах.
«Аякже».
Чоловік притримав дівчину за лікоть, коли та вставала, адже всі її незначні сили вже закінчились після забігу. Він рушив до виходу, але Ессі зупинилась і благально глянула в очі розбійника.
– Прошу, дайте відповідь лише на одне питання… Що ви зробили з тими, хто подорожував зі мною? – вона боялась почути відповідь.
Час здається тягнувся невблаганно повільно. Сааль ніби знущався над дівчиною, поки дивився їй у червоні очі і мовчав. Але їй це все здавалось, адже він відповів їй майже одразу:
– Нічого, ми їх не чіпали, – Ессі зраділа, полегшено усміхнулась і сльози полегшення покотились по її щоках. Але чи може вона йому вірити? Вона поглянула йому в обличчя – його погляд здавався щирим. Але може Естеса підсвідомо хотіла, аби так і було? – Ми не хочемо нікого кривдити, нам потрібні лише ресурси для виживання.
