За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська
Він напружено йшов до свого намету, стискаючи кулаки. У наметі й зник. Ессі стояла під ним і не могла наважитись на те, щоб зайти всередину. Боялась, що викличе гнів. Але все ж не втрималась.
Естеса відтягнула полотно і тихенько заглянула всередину. Чоловік сидів до неї спиною і щось тримав у руках. Вона акуратно підійшла до нього і заглянула за плече – то була почорніла дитяча іграшка. Її серце стиснулось, а Сааль важко видихнув:
– Сідай…
Вона сіла навпроти нього і побачила, як блищать його очі. Ніколи б не подумала, що такий суворий на вигляд чоловік може плакати. Але й таке можливо. Деякий час вона чекала, поки він щось скаже.
– Їх убили. Спалили. Мав загинути і я, але я повернувся лише під ранок, коли будинок вже догоряв. Це все, що в мене залишилось від мого старого життя, – він вказав на іграшку, – найболючіше те, що винен я… – стишився його голос. Перевів подих і продовжив: – Ми готували заколот, за це мене вирішили покарати. Хотіли просто забрати життя, але в них вийшло вбити мене іншим способом. Жорстокішим. Я жалкую, що робив це, і, якби мав шанс повернутись назад, то обрав би родину… Але після того, як їх втратив, – його обличчя скривилось від болю, розпачу та люті, і він крізь зціплені зуби сказав: – Мене вже не зупинить ніщо перед помстою…
Запала мовчанка. Чоловік все крутив у руці саморобну ляльку з тканини.
– Це належало вашій доньці?
– Вона її сама зробила, – він сумно усміхнувся, – вона її обожнювала, ніколи не випускала з рук…
– Якою вона була?
– Маленька мрійниця, усюди їй ввижались феї. На жаль, у цієї, – він повернув ляльку, – крила обгоріли. Природу любила, особливо наш сад, який ми з дружиною створили власними руками. Там я їх і поховав.
Вони сиділи в тиші деякий час і пустими поглядами дивились на ту ляльку, а в голові роїлись мільйони думок.
– Я не розумію, як я цього всього не знала весь цей час? Чому не помічала, які нещасні люди навколо? – у неї був просто шок.
– Твій батько чудово управляє графством, намагається мінімізувати страждання своїх підданих. У вас стан речей не такий плачевний, як по всій країні.
І знову запала мовчанка. Дівчина не могла наважитись розповісти, але все ж взяла себе в руки.
– Його вже немає… – сказала дівчина і сумно глянула чоловікові в очі. Він ніби й не здивувався.
– Шкода.
– Ви не здивовані? – нахмурилась білявка.
– Ні. Я з упевненістю можу сказати, що його вбили.
– Що? Хто?! – Естеса вскочила на ноги.
– Ті самі люди, що хотіли моєї смерті, – він просто констатував факт, – їм заважають ті, хто не коряться волі короля та його радників. Тому тобі я, як друг, раджу не виступати надто сильно проти влади, інакше відправишся вслід за батьком.
– Але ж мій батько ніколи нічого не робив проти-
– Не робив відкрито… – перебив він дівчину. – Може є те, чого ти не знаєш, чому не надавала значення?
– Його поїздки… – згадала вона. – Я ж майже не звертала уваги на них… Невже він міг бути таким необережним? – Ессі знову сіла на стілець та потерла холодного лоба рукою.
– Або його видав зрадник, – розвів руками чоловік. – Як же це схоже на моє минуле...
– А ви змогли знайти зрадника? – запитально поглянула на нього дівчина.
– Він вже багато років тому згнив у канаві, разом зі спільником. Я б не дав їм ходити по землі. Це зайняло час, але їх я знищив. Наступними будуть король та його пси...
Після того, як вони трохи заспокоїлись і перевели свій діалог у більш нейтральне русло, Сааль вирішив показати віконтесі ще кілька важливих місць. Розповів трохи про побут тих, хто живе у таборі і показав, як дійти до її намету з центру. Коли він її провів, то відпустив охорону – був певен, що їй вірити можна, тепер не втече.
Дівча зайшло до намету, впало на перину і моментально заснуло. З самого ранку – ще навіть сонце не встало – до неї зайшла Маріжка. Прийшов час розпочинати її перший в житті робочий день.
– Прокидайся, любонько, прокидайся! – Ессі на це просто прирозплющила одне око і щось собі там промугикала пересохлими губами. Тіло знову боліло, не звикла вона спати на такому твердому ліжку. Було дуже холодно. Можна подумати, що вона розбалуване дівчисько, але таке було життя віконтеси. Вона потяглась, затрусилась і знову скрутилась калачиком, аби трохи зігрітись. Жінка підійшла ближче, присіла і потерла рукою плече, закутане в ковдру, по материнськи промовивши: – Я знаю, що вставати в таку рань тяжко і холодно, але раніше встанеш – швидше звикнеш, повір. Тим більше, якщо ти не встанеш, я заберу у тебе ковдру! Зазвичай я добра тітонька, але мене краще слухатись, аби не знати мене злу, – вона усміхнулась і почала рахувати до трьох. Ессі, як завжди в останній момент наважилась і все таки сіла у ліжку, аби ковдру не забрали повністю. Її всю затрусило, але вона вже трохи звикла і змогла встати.
– Добрий ранок… – спробувала вичавити з себе привітання між позіханнями.
– Добрий ранок! – злегка зморшкувате обличчя Маріжки розплилось у приємній усмішці. Ця коротенька жіночка підхопила під руку Ессі і повела спочатку вмиватись, а потім до їдальні. – Ти мені розкажи, чи вмієш ти готувати.
