За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Вони обоє підійшли до віконтеси. Та, нарешті, вийшла з трансу і змогла розгледіти обличчя хлопчика – воно було один в один, як у Арси.

– Знайомся, це мій молодший братик і моє покарання – Маф, – вона поклала йому руку на плече та притисла до себе, обіймаючи.

– Ессі, – простягнула руку хлопчаку, згадавши, як до цього вона знайомилась із його сестрою. – Приємно познайомитись!

Він енергійно один раз потиснув її руку і широко усміхнувся, продемонструвавши свої смішні молочні зуби, не всі з них були на місці.

– Кататись будете?!

– Так! – НІ!.. – одночасно сказали дівчата та вражено вирячились одна на одну.

– Чому ні? –Арса нахмурилась.

– Боїшся? – запитав в Ессі хлопчик, хитро зіщулившись. Віконтеса сумно опустила очі.

– Так! Нічого боятись! Я впевнена в тебе все вийде!

– Я не боюсь, що не вийде. Я боюсь потім інвалідом лишитись до кінця життя! Ви бачили цю ПРІРВУ?! – вона махнула рукою в сторону схилу, де собі спокійнісінько катались діти, набагато менші за Мафа.

– Ой, та тут ще ніхто не калічився! – підхопила Арса дівчину під ліву руку, а її брат під праву, і він додав: – Майже… – рудоволоса потягнулась за спиною в Ессі і дала малому потиличника. Вони хитро посміхнулись і повели бідолашну в сторону дошок, що були просто звалені на купу.

– Дивись, ми візьмемо найміцнішу і з’їдемо всі разом. Ти сядеш між нами, аби менше боялась, – Арса вигребла з купи велику дошку і простягнула Ессі руку, – ну що, йдемо? Ти в жодному разі не постраждаєш, повір нам, – вона серйозно дивилась в її темно-сині очі. У тих очах були страх та сумніви. Вона не могла просто так легко згодитись, аж надто боялась висоти. Але щось у тоні Арси змушувало піти на ризик, повірити їм і подолати страх.

Усе ж Естеса нерішуче простягнула свою руку, і з кожною мілісекундою рішучість зростала. Ессі хитро всміхнулась, в очах засяяли іскорки і вона неочікувано для себе відповіла:

– Давайте зробимо це!

Хлопець підстрибнув, закинув кулаки догори і переможно скрикнув.

– Нарешті! Ходім скоріше! – його сестра побігла в сторону схилу.

– Не бійся, ми з тобою! – він мило усміхнувся і побіг за нею.

Ессі теж почала бігти, але чим ближче до гірки, тим повільнішими ставали її кроки. До нових друзів вона вже ледь повзла. Її серце ледь з грудей не вискакувало.

– Мафе, сідай! – гукнула Арса брата і той сів на дошку спереду. – Твоя черга, Ессі!

Та стояла, як вкопана. Уся та рішучість була тимчасовою.

– Та-а-а-ак!.. – простягнула подружка, – заспокойся й просто дихай, ми ж домовились уже!

Білявка зробила глибокий вдих і прикрила очі.

– Ти маєш рацію, я це зроблю! – ось і знову нізвідки з’явилась досить непостійна рішучість – певно хотіла вразити нових друзів – і Ессі сіла позаду Мафа й поклала йому тремтячі й холодні руки на плечі.

– Ура! – скрикнула Арса і сіла позаду Ессі. – Ну що, готові?! – віконтеса хотіла заперечити і дати задню знову, але замість слів вийшов крик, адже Арса зробила кілька поштовхів ногами і вони вже хутко летіли вниз по схилу! Зимовий вітер дув їм прямо в обличчя і вони всі разом кричали від щастя! Навіть Ессі! Уже біля підніжжя вони всі позлітали з дошки і покотились по білосніжному снігу. Спочатку вони всі лежали і тяжко дихали, а потім вибухнули сміхом!

– Ну як тобі?! – Маф, що лежав на спині, як зірка, розкинувши руки та ноги, підняв голову і звернувся до віконтеси.

– Це було неймовірно! – щасливо прокричала Ессі, що лежала так само, як хлопчик і роздивлялась блакитне небо за високими голими деревами. Її серце билось із шаленим темпом, у крові бурлив адреналін. – Давайте ще!

Вони ще кілька разів спустились зі схилу, який вже не здавався Ессі таким високим. Внизу почався бій сніжками! Спочатку кожен був сам за себе, але потім якось сформувались команди і так вони кидались сніжками, допоки більшість просто не попадала безсило на пухкий сніжок.

– Ессі! – гукнула десь із-за імпровізованого сніжного укриття виснажена Арса.

– Що?! – Ессі сиділа на снігу і важко дихала, спершись до дерева спиною і відкинувши голову назад.

– Нам час повертатись, треба готувати обід!

Ессі з’їхала на сніг і тяжко зітхнула:

– Ходімо…

Дівчата повідносили свої «санчата» до купи і пішли у бік табору.

– Ну як тобі? Не пожалкувала, що наважилась на це? – кроки Арси були веселі й енергійні.

– Ні, це було дуже весело! Дякую! – Ессі ледь не підстрибувала і сяяла, як те сонечко.

– Ти, мабуть, ще так не веселилась ніколи у своїй клітці, так?

Ессі задумалась. Вона все ж і на санчатах каталась, і сніжками гралась. Та й багато інших дитячих ігор було разом з Ості, а потім з Мар’єн, нехай їм і не дозволяли так розгулюватись, як сьогодні. Дівчина принишкла, їй так не вистачало зараз родини, вона за ними дуже сумувала.

– Я вже бачила цей погляд. Чого це ти? Я не хотіла образити тебе «кліткою», пробач…