За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Не дуже гарною виявилась поїздка – їх все-таки застав снігопад. А їм залишалось їхати всього пару днів! Яка несправедливість!

– Міледі, ми не встигаємо до сутінок доїхати до міста. Я боюсь, що нам доведеться розбивати табір на ніч, або, якщо ви бажаєте, ми можемо їхати далі. Що накажете? – кучер змушував коней протоптувати доріжку в свіжому снігу.

– Краще розіб’ємо табір, ми усі стомились, треба трохи відпочити. Може до ранку зупиниться хурделиця, – крикнула у віконце Естеса.

– Як скажете, міледі.

Карета з’їхала з дороги, углиб лісу – там табір розбивати безпечніше. Кучер з охоронцями розклали два намети і запалили багаття, а служниця приготувала в казанку вечерю – звичайний суп, але до біса смачний. Після цього всі розійшлись по своїх наметах: слуги у свій, дівчата у свій, надворі лишився один охоронець, якого через декілька годин змінить інший.

Пізня ніч. Охоронець сидить та колупає багаття палицею, танцюють вогники.

Бах!

Чоловік падає на бік прямо в сніг обличчям. Вони одразу забрали в нього пістоль та шпагу, а також перевірили його на наявність цінних речей. Декілька чоловік пішли обкрадати карету, а двоє – в намет до дівчат. Ессі почула шарудіння та відчула, як повіяло холодне повітря.

– Мар’єн?.. – сонно пробурмотіла вона, але як побачила високу тінь, що нависла над нею, одразу хотіла закричати, проте не встигла, бо отримала по голові. Від цього прокинулась її сестра, яку скував страх від побаченого: двоє невідомих кремезних чоловіків та бездиханне тіло віконтеси. Не встигла вона й пікнути, як їй затулила рота велика рука в шкіряній рукавиці.

– Що робити з цією? – запитав чоловік з жахливим хрипом.

– Ця данійка нічого не варта, краще вируби її, поки вона не розбудила інших, – сказав той, хто вдарив Ессі та закинув собі білявку на плече. Далі Мар’єн вже нічого не пам’ятала, бо хрипун без найменшої затримки виконав наказ. Розбудили її над ранок. Служниця забігла в намет, заверещала та втратила свідомість. Її схопив той охоронець, що вчора теж відчув на собі милість викрадачів. Інший охоронець підійшов до Мар’єн.

– З вами все гаразд, міледі? – він допоміг їй встати.

– Хіба схоже?! – у очах Мар’єн забриніли сльози, а голова страшенно крутилась. – Ви двоє швидко йдіть і шукайте віконтесу! Негайно! А ми поїдемо в місто, треба оголосити про розшук.

Її голова боліла від удару, але це ніщо в порівнянні з тим, як боліло серце за її сестрою. Кілька днів вони марно шукали слід викрадачів, але його добре заховала заметіль, ніби підігруючи їм.

– Я божеволію… Я не можу більше чекати! Ні на що не здатні дурні! – лютувала Мар’єн, бігаючи по скромній кімнаті, яку їй виділив управитель цього забутого богами містечка. – Готуйте коня! Я сама поїду її шукати!

– Міледі, не треба, прошу вас! Це небезпечно! – бідна служка зблідла. – Краще довіритись варті.

– Тій самій варті, що вже кілька днів мене морочить своїми ідіотськими виправданнями?! Вийди звідси! Не хочу нікого бачити!

Служка вклонилась та кулею вилетіла з кімнати. Лють дійшла свого піку і перейшла в плач. Мар’єн безсило осіла на підлогу та почала випускати весь той біль та гнів назовні у вигляді голосних ридань.

Після чергових невдалих пошуків було вирішено покинути це місто. Дівчина ще у перший день, як сюди потрапила, написала листа Аліксену. Уся надія була на те, що він допоможе.

А поки треба їхати додому і сповістити про цю трагедію Оліс.