За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська
У вітальні сиділи Мар’єн та Хельма, яка вчила юнку вишивати. Виявилось, що всі ті кольорові серветки та гобелени були роботою господині. Поки Мар’єн зосереджено тикала голкою в тканину, її думки заполонила Ессі. Після прогулянки з Аліксеном вона замкнулась у собі, ходила постійно зла. Усе частіше проводила час з дядьком, або у бібліотеці. Незв’язно щось бурмотіла про допомогу людям.
Мар’єн хотіла запропонувати їй свою допомогу, але та зачинилась у бібліотеці раніше, ніж чорнявка встигла договорити речення. Отже, дівчина вирішила просто дати своїй сестрі трохи простору. Коли прийде час, вона зможе їй допомогти.
Хельма залишила чорнявку саму, бо жінку покликали до себе подруги на чаювання. Тож Мар’єн вирішила знову помалювати, бо на вишивання ніяких нервів не вистачало, вона собі всі пальці поколола! Поки дівча вимальовувало якийсь райський пейзаж у своєму альбомі, у кімнату непомітно зайшов Ості.
– Постійно я тебе за малюванням застаю, – дівчина підскочила і намалювала зайву риску на папері. Вона різко захлопнула альбом та суворо глянула на юнака:
– Якого біса ти так підкрадаєшся?! У мене ледь серце не зупинилось!
– Пробач, – по його нахабному усміхненому обличчю можна було сказати, що це було не надто щиро, тож, дівчина вирішила його провчити…
– Ай! – маленька подушка полетіла прямо в його знахабніле обличчя. Але він вирішив, що це так залишати не можна і кинув у неї ту подушку. Це була його помилка. Вона взяла дві подушки і просто загамселила його ними, а він і відповісти не міг, бо дівчат бити, навіть подушками, негоже. – Здаюсь! Здаюсь!
– Будеш тепер знати, що зі мною зв’язуватись небезпечно, – він тихо хихикнув, але одразу зробив серйозне обличчя під її суворим поглядом. – диви, що накоїв! – вона показала йому альбом, – ти зіпсував мені малюнок!
– Я знаю, де ти можеш знайти натхнення для нового! Поїхали покатаємось верхи? У нашому місті просто неймовірний зимовий сад. Ти будеш у захваті!
– Гаразд, поїхали, тільки піду візьму свою накидку.
Поки Мар’єн готувалась до поїздки, Ості наказав запрягти двійко коней. За кілька хвилин вони рушили в парк, що знаходився неподалік центру міста.
– Як сумно, що листя вже повністю опало. Тут, мабуть, так гарно навесні та влітку…
– Так, парк неймовірний, коли квітучий… Сподіваюсь ви нас навідаєте, коли потеплішає? У місті тоді набагато цікавіше: фестивалі, ярмарки, карнавали, регата. Обіцяю, буде дуже весело.
– Залюбки приїдемо, – усміхнулась дівчина.
За кілька хвилин вони вже були в центрі парку, прямо біля зимового саду.
– Цей сад побудувала гільдія купців. Вони доглядають його і загалом використовують, як рекламу – показують, що можуть привезти з-за кордону, – Ості спішився і допоміг злізти з коня Мар’єн.
– Краса неймовірна, я таких квітів ніколи в своєму житті не бачила! – вона швидко витягла з сумки свій альбом і почала робити ескізи усіх дивакуватих рослин, що тут знаходились. Юнак потішно спостерігав за тим, як Мар’єн, із дитячим захопленням, бігала від квітки до квітки, переносячи їх на пергамент.
– Фух… – через пів години дівчина сіла на лавку поруч з Ості, – дякую, що привів мене сюди. Ти мав рацію – тут ідеальна атмосфера для пошуку натхнення.
Кілька хвилин вони просто насолоджувались неймовірною красою цього саду у повній тиші. Їм пощастило, що відвідувачів тут не було. Ості поклав свою руку на холодну ручку Мар’єн. Вона зніяковіла, відвела очі, заховавши усмішку, але руку не прибрала. Так вони сиділи якийсь час, поки Ості не запропонував перекусити. Він дістав з своєї сумки трохи продовольства у вигляді бутербродів та яблук, а також флягу з ще теплим солодким узваром.
– Може поїдемо подивимось на захід сонця? Хочу ще раз його побачити, поки ми не поїхали звідси, – запитала під час трапези дівчина.
– Звичайно! Сумно, що ви завтра їдете.
– Сподіваюсь, що скоро побачимось. Приїжджайте ви до нас, ми будемо вам невимовно раді!
– Я б з радістю, але не можу покинути роботу. Я так довго йшов до того, аби стати правою рукою управителя міста. Тим більше, я маю деякі важливі обов’язки перед своїм батьком.
– Зрозуміло.
Мар’єн подумала, що це якось пов’язано із тим, над чим так побивається Ессі. Поївши, вони застрибнули на своїх коней і повели їх у бік порту. Якраз вчасно, бо почало смеркати. Люди та час знову зупинились. Усі спостерігали за сонцем, а для Ості світило лише одне сонечко.
– Мар’єн…
– Так? – вона повернулась до нього обличчям і замислено поглянула йому в очі, у яких плескалось ще невідоме їм обом почуття. Почуття, яке вони ще не визнають і не розуміють. Він не знайшов слів, аби сказати те, що хотів, тому обережно поклав свою руку на її тонку шию, притягнув до себе та легенько торкнувся її пишних вуст своїми. Вона піддалась йому, тому він поглибив поцілунок, але не надто, аби не злякати її.
Як би небо зараз не палало, воно їх не гріло. Їх зігрівали власні серця та гарячі тіла один одного. Вони мріяли, аби ця солодка мить розтягнулась на вічність. Але тут Мар’єн різко відскочила, стала спиною, аби сховати розчервонілі щоки і намагалась вирівняти дихання. Ості підійшов до неї та поклав руку на плече:
