За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська
Бартур не можна було назвати чистим, але ця його частина була просто звалищем. Сморід тут стояв жахливий, і Ессі вже була рада тому, що її ніс хоч трохи затуляє маска. На вулиці сиділо, або лежало, багато людей, явно п’яних. Не можна було сказати чи всі з них живі. Звідусіль долинали крики. Будівлі старі та розвалені. Це як страшний сон наяву.
– Чому ви привели мене сюди? – сипло запитало дівча.
– Я хотів, аби ти побачила до чого призводить думка про те, що прості люди нічого не варті. На жаль, вона є досить поширеною в колі вищої влади. Вони доводять людей до фізичного та духовного занепаду. Коли ті володарі «блакитної» крові бачать цих людей, то вони в них викликають огиду… Але коли їх бачу я… Я відчуваю невимовний жаль та біль…
Сльози покотились з очей Естеси і одразу вбрались у маску. Вона зараз відчувала те саме, але в перемішку з неймовірною люттю.
– Треба з цим щось робити, треба боротись проти цього!
– Я працюю над цим. І я маю багато союзників, але наших сил поки недостатньо. Можу тобі пообіцяти, що ми все виправимо. Потрібен лише час та ресурси.
– Але у більшості цих людей немає часу… Ресурсів тим більше! Ви тільки уявіть, як живуть люди в менших містах, у селах! Якщо в такому багатому місті ці бідні люди живуть на смітнику, то що коїться там?! Я не розумію, чому вони досі не бунтують!
– Вони бунтували, але потім їм привезли якусь траву, від якої їх накрила хвиля байдужості. Тепер вони не живуть – вони просто існують, чекаючи смертної години. Хто ще має якусь незначну жагу до життя, той працює в полі, що було виділено під потреби цього району. Але тут надто багато людей, аби їх прогодував той клаптик землі. А іноді приходить армія і забирає як податок те, що люди змогли виростити. Тут процвітає повне беззаконня та людоїдство… – кров у жилах дівчини застигла.
– Чим я можу допомогти у вашій справі? – твердо запитала Естеса.
– Просто продовжуй піклуватись про людей в Ерстефі. Продовжи справу батька. Може до того часу, як ти станеш графинею, ми вже зможемо врятувати наш народ.
– Ви у своєму розумі?! Це майже десять років! Ці люди не можуть так довго чекати!
– Ні в них, ні в нас немає вибору, – твердо мовив Аліксен, – Поїхали додому, досить на сьогодні жахіть.
Але щойно вона розвернула коня, як його схопив один з жителів цього пекла і почав смикати за вуздечка і щось голосно агресивно кричати. Добре, що їй спеціально обрали спокійну кобилу і вона не скинула з себе дівчину. Аліксен під’їхав та відкинув жебрака ногою.
– Поїхали, швидше! Не стій, тут спинятись не можна!
Вони виїхали звідти і Ессі змогла полегшено видихнути. Її трясло. Про жахи її дядько тоді сказав влучно, бо ця ніч в Естеси була сповнена кошмарів, адже пам’ять їй підкидала все нові та нові спогади про цю «прогулянку».
