За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

– Що робиш? – зранку Ості застав Мар’єн на балконі за малюванням. Вона захопила з собою з дому кілька маленьких полотен та фарби.

– Я хочу зобразити вчорашній захід сонця, – усміхнено сказала дівчина та відклала пензля, замріяно глянувши на полотно у своїх руках, – поки ця мить жива в моїй пам’яті, хочу, аби вона збереглась. У дитинстві я жила тут кілька днів до того, як мене викупив Незар, і тоді в мене не було можливості насолодитись цією красою.

– Співчуваю… – після невеличкої паузи він запитав: – Сумуєш за домом?

– Мій дім там, де моя сім’я. Після втрати матері, моєю сім’єю є Ессі та Оліс. Та Рендар.

– Тепер і ми твоя сім’я, – тепла посмішка лягла на його вуста.

– Дякую, – тихо сказала Мар’єн.

Кілька хвилин вони просто мовчали і спостерігали за людьми на вулиці. Ості вирішив змінити тему.

– Учора ввечері ти казала, що маєш якийсь альбом з малюнками, покажеш їх? – згадав він їх вчорашні посиденьки перед сном.

– Там лише ескізи, я соромлюсь їх показувати, – відвівши погляд, тихо мовила Мар’єн.

– Нема чого соромитись, ти дуже талановита, я такого прекрасного заходу сонця ще не бачив, хоча живу тут вже багато років.

Дівчина почервоніла, а за кілька секунд подала йому шкіряний альбом, що лежав на столику поруч. Там він побачив багато пейзажів, портретів та натюрмортів. Вона тут відточувала свою майстерність. Пролиставши до кінця, Ості побачив малюнок якогось дуже знайомого конкретного чоловіка, можна навіть сказати юнака. Дата була вказана вчорашня. Він тепло всміхнувся та передав дівчині альбом.

– Я ж кажу, що талановита. Намалюєш і мені картину на пам’ять?

– Залюбки, – сором’язливо сказала вона, – Що бажаєш?

– Тебе… – її брови різко підскочили вгору, – Тобто твій портрет, я хотів це сказати! Просто в мене є портрет Ессі, я подумав, що було б добре мати і твій… – запанікувавши і замимривши, швидко почав виправдовуватись хлопець. З вулиці почулось іржання коня.

– Емм, мені пора, я маю їхати на роботу, до зустрічі ввечері! – юнак швидко покинув балкон, але в коридорі натрапив на Ессі: – З тобою усе гаразд, ти чому такий червоний?

– Усе гаразд, я просто поспішаю на роботу! – втік. Дівчина здивовано вийшла до Мар’єн, що якраз збирала свої речі.

– Що це було? – запитала віконтеса.

– Що саме?

– Чому Ості вилетів звідси, як ошпарений?

– Та хто його знає, – знизала плечима чорнявка та загребла свій альбом.

– Гара-а-азд… Ем-м, чому я сюди прийшла? – Ессі нахмурилась та вперла руки в боки, – А! Хельма сказала, аби ми готувались до екскурсії, від’їжджаємо за годину.