За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Місто було дуже галасливе. Усі кудись поспішають, бігають та кричать. Карети їздять на шаленій швидкості, сильно брязкочучи та розгойдуючись, по широченним, що і корабель пройде, вмощеним бруківкою вулицям, залитим сонцем. Звідусіль доноситься аромат морської води та нечистот. З-за цегляних будинків визирають щогли зі спущеними вітрилами.

– Ти як, нормально? – запитала Ессі.

– Так… – сумно усміхнулась чорнявка, – так, я в порядку. Це місто в мене більше асоціюється з твоїм батьком та його добротою, аніж з неволею. Не турбуйся…

– Якщо щось не так, то кажи.

– Обов’язково.

Їх карета виїхала з приморського району і, мабуть, потрапила в інший світ. А все тому, що чим далі від порту, тим спокійнішим ставало місто: карети вже не женуть, як скажені, люди спокійно прогулюються під золотавими кронами дерев, а тишу переривають пташиний спів, світські перешіптування та шелестіння опалого листя під ногами. По одягу тутешніх жителів було зрозуміло, що тут живуть лише багачі, адже вони начіпляли на себе стільки хутра та прикрас, скільки ваги могли витримати їх тіла.

Тут же і знаходився будинок Аліксена. Двоповерховий великий маєток з білої цегли виглядав велично та суворо одночасно. Карета зупинилась навпроти входу і дверцята відчинив юнак, що мав риси роду Семілі: худе обличчя з гострими аристократичними рисами, тонкі губи, ті незабутні темні очі, ніби ніч опускається на землю, та каштанове густе волосся. Ессі виглядала ідентично, але була білявкою, як її мати.

Не зважаючи на те, що він змужнів та значно виріс, цього юнака вона б впізнала з тисячі, адже вони жили під одним дахом шість років.

‒ Вітаю, сестричко! ‒ широко усміхнувся хлопець та подав руку Ессі. Щойно вона ступила на землю, він міцно стиснув її у ведмежих обіймах. ‒ Який же я радий тебе бачити!

‒ По-ві-тря-я-я… ‒ прокрехтала вона і за хвилину відчула тверду поверхню під ногами, коли він розслабив руки і поставив її на землю. ‒ Ості, я так скучила, ‒ тихо сказала вона і через те, що він тоді послабив хватку, змогла обійняти його у відповідь. Сльози самі собою виступили на очах, адже така довга розлука завдавала болю. Він був її єдиним другом, допоки не поїхав, допомагав її ростити і піклувався про неї з дня її народження. Радувало те, що вони одне одному постійно писали листи.

‒ Ти що?.. Навіщо ти плачеш? Ти ж знаєш, що я не можу дивитись на твої сльози, – обхопив її личко руками і стер великими пальцями непрохані сльози, – я теж скучив, але зустріч це привід для радості, то ж усміхнись негайно, інакше я зараз теж рюмсати почну!

Ессі хихикнула і широко всміхнулась.

‒ Джентльменам рюмсати не личить, ‒ жартома сказала вона.

‒ Та як тут витримати, коли ти виглядаєш наче цуцик, у якого відібрали кістку?

‒ Ессі, люба, ходи сюди і привітай тітку! ‒ весело та енергійно мовила пишна жіночка, що йшла по сходах від дверей, підхопивши свою яскраву спідницю. Вона підбігла до племінниці і обійняла її навіть міцніше, ніж Ості. ‒ Яка я рада тебе бачити, доню! ‒ вона почала цілувати її в кожну щічку разів зо два, голосно цмокаючи.

‒ Вітаю, Хельмо!

‒ Милостиві боги! Яка ти стала красуня, кавалери очей відірвати не можуть, га? ‒ хитро підморгнула обома очима – як могла – і змовницьки тикнула ліктем дівчині в бік. Вона глянула в сторону карети і сильно округлила свої великі очі, що завжди випромінювали доброту та веселощі, ‒ а це що за чарівне створіння?! Невже ти – Мар’єн?! ‒ захоплено сплеснула своїми маленькими пухлими долоньками Хельма і підбігла до Мар’єн, що весь час тихо стояла біля карети. ‒ О боги, яке ж ти сонечко! ‒ вона схопила дівчину за пухкі щічки і легенько потрясла, наче малу дитину, якими вона вважала всіх, хто молодше за неї хоча б на день. ‒ А ці яскраві очі такі дивовижні, так і сяють як дорогоцінне каміння, рада нарешті з тобою познайомитись, сонечко! ‒ і обійняла її так же міцно, як і до цього Естесу.

А Мар’єн дивилась на жінку своїми великими очима і була приємно вражена таким теплим прийомом.

– Дякую, міледі, за вашу гостинність, – вона зробила реверанс.

– Ой ти що, сонечко, клич мене Хельма, ми ж одна родина! І не треба тих дурних реверансів! Ходімо всередину, любі мої, там подали пізній сніданок, впевнена ви голодні! ‒ указала рукою на дім Хельма та, підхопивши під руки дівчат, повела їх до будинку.

Інтер’єр не можна описати словами. Уже здавалось, що вони зайшли не до фортеці, а цирку. Від такого різнобарв’я паморочилось у голові, і Ессі розуміла хто так постарався: вона скосила свої шоковані очі на Хельму, що вела їх далі коридором, безперебійно щебечучи про те, яка вона рада їх тут приймати, не стишуючи свій потішний голос ні на тон. У кінці коридору прямо перед ними відчинилися подвійні білосніжні двері до їдальні, звідки йшов просто неймовірний аромат м’яса, овочів, яєшні та свіжоспечених булочок. Ця кімната нічим не поступалась коридору, по-якому вони йшли – такий же кольоровий вибух. Навіть серветки були повністю вкриті яскравими квітками. ‒ Сідайте, дорогенькі, сідайте, не будемо чекати на Аліка. Він як завжди зарився у себе в кабінеті, – махнула рукою жінка.

Уже за мить двері відчинились і всередину ввійшов статний чоловік у військовій формі, сивина прикрашала його скроні та пишні вуса. Знову ж таки, видно, якому роду належить цей чоловік, усі як один – красені, незалежно від віку.