За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Дні минали монотонно, але швидко, бо то був час проведений із сім’єю: прогулянки, різні ігри, читання незвичних заморських книжок.

До Ессі зайшов Аліксен, який цілими днями пропадав у себе в кабінеті, або десь поза маєтком.

– «Думи моря»? Чудовий вибір, – присів у крісло навпроти племінниці чоловік. Дівчина скинула ноги з маленького столику та сіла прямо, як належить леді.

– Дякую, ваша бібліотека просто чудова, дядьку, – вона вказала руками на забиті книжками полиці, – а ця мене заінтригувала тим, що виглядає трохи інакше за інших. Помітно, що вона перечитана багато разів, тому я подумала, що книга варта уваги, – білявка прогортала пошарпані сторінки та глянула на дядька.

– Ти спостережлива і маєш рацію. А ще вона тут найстаріша, їй вже років шістдесят, не менше. Я любив перечитувати її в дитинстві та юності, але як пішов на службу, то не знайшов часу… – сумно глянув на темно-синю книгу чоловік, – вона змушує задуматись, скажи? Про людей та їх сенс буття, про їх життя… Та їх смерть… Мені цікаво, що ти думаєш про сенс життя людей? Простих людей. Не таких, як ми. Чи мають вони його, чи заслуговують на нормальне існування?

Хвилинку подумавши вона відповіла:

– Немає різниці між ними та нами…

– А як же блакитна кров, чистота роду? – перебив він її.

– Дурниці! Для мене не існує таких понять. Усі ми люди. Хоч ми не рівні за статусом, але рівні в тому, що маємо право на гідне життя, на життя не на смітнику або в рабстві. У кожного має бути затишний дім, любляча сім’я, робота, яка не зводить в могилу. Це головне.

Алік тепло усміхнувся:

– Мене тішить те, що ти так вважаєш. Мій брат виховав тебе правильно. Він робив усе, що було в його силах, аби зробити життя його людей таким. Сподіваюсь ти продовжиш його справу.

– Обов’язково. Ви можете мені вірити.

– Не хочеш проїхатись верхи на конях по місту? Хочу тобі показати дещо дуже важливе. Я так тяжко працював ці дні, аби звільнити трохи часу для цієї прогулянки.

– Звісно, дядьку, – усміхнулась Ессі, а потім її осяяло: – То це ви через це день і ніч сиділи в кабінеті?

– Так, – добра усмішка лягла на вуста чоловіка, за якою він хотів приховати справжню мету прогулянки. Він встав. Віконтеса наслідувала його приклад, відклавши книгу, – Ні-ні, книга тепер твоя, це мій тобі дарунок.

– Дякую, – тепло промовила вона та взяла книжку зі столику.

– До речі, у мене є ще дещо, – він взяв пакунок, що кілька хвилин тому, він поклав на полицю, коли зайшов, – одягни це на прогулянку.

Ессі пішла у кімнату та дістала з пакунку чоловічий одяг та дивний головний убір, який вдягається на голову так, що лише очі було б видно. Вона звісно дуже здивувалась, але дядька не послухати не сміла. Дівчина вперше приміряла на собі чоловічий одяг – він був досить зручним, особливо їхні штани сподобались. Але цей одяг був безформним, тому заховав усю її жіночність. Маску одягти дівчина все ж не наважилась – вирішила спочатку розпитати дядька, що це все означає.

Тільки вона хотіла відчинити двері, як почувся стукіт – то був Аліксен.

– Чудово, одяг підійшов.

– Навіщо все це? – піднесла маску. – Поясніть, будь ласка.

– Ми поїдемо в одне не дуже безпечне місце. Леді там не варто знаходитись. Я міг дати тобі звичайний жіночий одяг, але подумав, що тобі буде зручніше так.

– Чому ми повинні туди їхати?

– Я маю показати тобі дещо дуже важливе. Просто довірся мені. І одягни маску – ніхто не має побачити, що ти жінка – на вулиці не зрозуміють.

Мить вагань… Вона все ж одягнула маску, краєм ока помітивши, що Аліксен теж одягнений не у форму, яку він ніколи не знімав, а у схожий одяг. Він також тримав маску в руках.

Вони вийшли до стайні та взяли двійко коней.

– Я не вмію їздити зі звичайним сідлом, усе життя використовувала дамське.

– Не бійся, воно зручніше. Ти швидко звикнеш, – сказав чоловік, залізши на коня та натягнувши маску на голову. Дівчина тяжко зітхнула та заскочила на коня.

– Вау! Більше ніколи не сяду в дамське сідло! – весело вмощувалась білявка.

Чоловік видав маленький смішок та повів коня зі стайні. Проїхавши кілька будівель він вирішив зав’язати розмову:

– До служби, поки я ще був удома, ми часто з Незаром виїжджали на прогулянки. Саме під час однієї з них я зустрів Хельму, – Алік ностальгічно усміхнувся, згадуючи ті часи.

– Це, мабуть, було романтично…

– Насправді ні, – засміявся він, – ми тоді перегони влаштували в парку і я її ледь не збив… Але усе обійшлось, постраждав тільки я, коли почав спиняти коня та вилетів з сідла, – знову засміявся та продовжив: – Вона тоді першою підбігла, дала мені свою неймовірну хустинку, аби я міг кров спинити, а потім, як зрозуміла, що зі мною все гаразд, почала гамселити мене своїм віялом, бо я її сильно налякав. Пізніше вона надсилала мені фрукти з ферми її батька. Пройшло кілька таємних побачень, поки я наважився сказати своєму батьку, що хочу з нею одружитись.

За якісь пів години вони приїхали до провулку, який охороняло двоє вартових. Ще двоє сиділо за столом під будинком та грали в карти. Вони стежили, аби ніхто з того провулку не пройшов сюди. Цей район був відгороджений муром і це був єдиний прохід у місто.