За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Сьогодні мав бути день народження Ессі. Графиня все підготувала до свята, але кілька днів тому їй довелось скасувати всі запрошення, бо її дівчата не приїхали тоді, коли планувалось. Оліс місця собі не знаходила і здається ще більше постаріла.

– Міледі! Міледі! Сюди їде карета! – погукав її хтось із слуг.

– Нарешті! – Оліс вскочила на ноги і вибігла надвір, аби побачити, як до ґанку під’їжджає карета дівчат. Очі жінки набрались сльозами щастя.

Карета зупиняється, дверцята відчиняються і звідти виходить лише сумна Мар’єн. Одна. Усмішка зникає з обличчя жінки. Серце скажено калатає. Ноги підкошуються і земля йде з-під ніг. Оліс встигли вчасно підхопити, а потім віднесли її в будинок.

Через кілька годин вона опритомніла у своєму ліжку. Поруч сиділа Мар’єн і тримала її за слабку руку.

– Нарешті ви прокинулись, міледі… Ми переживали…

– Що сталось? Де Ессі? – тремтячим голосом запитала вона, у напівтемряві кімнати було видно відблиск сліз в очах жінки.

– Ми розбили табір у лісі на ніч і на нас напали… – Оліс затримала подих, боючись почути наступні слова: – Її викрали.

Їй би мало полегшати від почутого, все-таки є надія на те, що дівчину знайдуть. Але ні, легше не стало. Жінка відвернулась від Мар’єн, обійняла теплу ковдру та почала тихо виплакувати свій біль.

Мар’єн мовчки встала та вийшла з кімнати.

– Як вона? – у коридорі чекав Рендар, увесь блідий.

– Їй треба побути на самоті та відпочити…

Юнак кивнув, а Мар’єн пішла до своєї кімнати. Рендар тихенько заглянув у покої та побачив, як здригаються плечі його матері, почув її схлипи. Він зачинив двері та пішов з дому, при цьому гупнувши кулаком об стіну від гніву, що бурлив усередині.

Він ніколи нічого не відчував до Ессі: ані любові, ані ненависті. Але сьогодні він її люто зненавидів. Просто за те, що через неї страждає його матір. Він зненавидів усю її родину, він винуватив їх у сльозах, пролитих дорогою йому жінкою.

Хлопець вирішив трохи пройтись, аби охолонути. Він йшов по дорозі, загрібаючи сніг. Але йому було байдуже. Він вважав, що це навіть на краще – допоможе остудити голову.

Рендар дійшов до одного дерева при дорозі поблизу маєтку із зарубкою від стріли. Провів по ній пальцями. А потім з усієї сили вдарив кулаком по стовбуру. Потім ще раз. І ще раз.

– Нічого, біляве стерво, тепер ти поплатишся…

У темряві зловісно заблищали його очі та посмішка.