Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Я лишень хотів дізнатися, чому дядько намагався покусати тітку, – обернувшись до столика, з подивом пояснив хлопчик, – Він що, людожер?

– Я казала, щоб ти поводився пристойно? – обсмикуючи футболку на дитині, закотила повіки матуся, – Ми не вдома, тут пристойні люди. Поводишся, ніби з безлюдного острова приїхав, – надіславши винуватий погляд Риті та Олегу, переходячи на далеко не ідеальну англійську, приймаючи їх за іноземців, спішно вибачилася: – Forgive me. Children that they take. (Вибачте мені. Діти, що з них взяти).

– Not scary (Не страшно), – підіграв Чернишевський, махнувши рукою, і посміхнувся явно спантеличеному Тарасику.

– Що відбувається? – за жінкою, яка, притискаючи до себе дитину, не поспішала йти, виник невідомий. Зважаючи на все, її чоловік і батько невгамовного хлопчика.

– Тарасик просто... Ну як завжди, ти ж знаєш... – адресувавши пояснення чоловікові, пролепетала незнайомка, продовжуючи натягнуто посміхатися Олегу та Риті.

– Па, – вириваючись з обіймів матері, малюк кинувся до батька: – Це ті тітка з дядьком, яких ми бачили з вікна. Я хотів спитати, що вони робили, а мама не дозволяє.

– Вони все одно не розуміють, що ти хочеш, – українською шикнула жінка і знову англійською сконфужено: – I'm sorry (Пробачте).

– А що питати, ми з мамою і так знаємо, – зі знанням справи помітив чоловік.

– Правда? – Тарасик пожвавішав, – Розкажеш потім?

– Ага, – ствердно кивнув.

– Діма!

– А що Діма? Він не маленький. Я тобі давно казав, пацан росте, настав час просвітлювати, – переходячи на гучний шепіт, схилився до вуха дружини: – А ще думаю, нам треба сьогодні повторити побачене. А, Світланко?

– Дурень! – штовхнувши чоловіка в бік ліктем, жінка схопила дитину за руку. На прощання ще раз вибачившись, потягла малого до виходу.

А Дмитро, показавши Олегу жестом «клас», із приреченим виглядом поплентався за дружиною.

– Я тобі говорю, вони заздрять. - реготав Чернишевський, відвертаючись від дверей, за якими зникла смішна родина, до Рити, що за останні хвилини разів десять почервоніла і зблідла.

– Жах! – ховаючи обличчя, з відчаєм констатувала: – Нас весь готель бачив.

– Може, не весь, але дехто точно, – байдуже відмахнувся Олег.

Зізнатися, цей факт його мало турбував. Щастя робить людей трішки навіженими, заглушаючи замість сорому бажання показати оточення, як добре поруч із коханою жінкою. До того ж чоловік бачить цих людей вперше і, швидше за все, останній раз у житті. Чи має значення залишене враження?

– Бідолашний хлопчик… – виглядаючи з-за пальців, простягла Ритка.

– Та нехай. Чула, що сказав його батько? Пацану настав час просвічуватися.

– Убила б за таку освіту моєї дитини! – прибравши руки від обличчя, забуваючи про недавнє збентеження, войовничо заявила Одинцова.

– Прям-таки й убила? – недовірливо уточнив.

– Ну звичайно! – роздратовано змахнувши руками, Маргарита заголосила: – Уяви, якось наш син побачить такий жах, а далі? Доведеться шукати пояснення, а у дитини травма на все життя! – спускаючи запал, помітила, як Олег мимоволі розплився у радісній усмішці. Спокійніше уточнила: – Чого так дивишся на мене?

– Ти сказала наш син.

– Так, наш. Чий ще? – не до кінця тямлячи зміст сказаного, наполягала Ритка. Та схаменувшись, різко струснула волоссям і скрушно забурмотіла: – Пробач, я несу таку нісенітницю. Це все нервове. Мені так ніяково, що ми стали видовищем усьому готелю. Ще цей хлопчик...

– Рито, – посерйознішавши, Чернишевський накрив долоню руку дівчини, – благаю, не вибачайся. Ти говориш правильно.

– Ні, – замотала головою, – Діти – це надто велика відповідальність. Це не жарт. На все життя. Це... пута.

– Рито, я знаю, – погодився чоловік, стискаючи холодні пальчики, – І дуже мрію про подібні пута, що міцніше б прив'язали тебе до мене. Понад усе на світі.

– А я боюсь, – закусивши губу, зізналася, – Про це рано говорити.

Звільняючи Ритку від подальших пояснень і позбавляючи чергової незручності, до столика підійшла офіціантка, розкриваючи перед молодими людьми меню. Неохоче розірвавши зоровий контакт, чоловік тицьнув у першу-ліпшу страву, де на фото зображалося м'ясо, залишаючи десерт і вино на вибір обслуговуючого персоналу. Коли дівчина, записавши замовлення, зникла, Чернишевський менш нав'язливо і, переводячи розмову, жартома помітив:

– Але погодься, славний хлопець цей Тарасик.

– Угу, але гадаю, у нього трішки збочена фантазія. Це його з'їсть тітку, – зриваючись на смішки: – Невже всі діти такі?

– Швидше за все. Я у його віці завжди відвертався, коли бачив, що батько цілує матір, вважаючи це невиправданим слиновиділенням. Потім сам уникав маминих поцілунків, боячись теж бути обслиненим, – згадуючи рідкісні уривки з дитинства, в яких ще були батьки, розсміявся Олег.

– Ось бачиш, сам отримав у дитинстві травму, тепер відігруєшся на інших дітях, – відбулася жартами Одинцова.