Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Що трапилося? – вискочивши на поклик, на ходу витираючи мокре після басейну волосся, спантеличено вигукнув чоловік.

– Ти таки замовив сніданок, – констатуючи факт, Маргарита кивнула на обідній стіл.

Там красувалася таця, де стояв кавник, пара чашок, яєчня з цукіні й чебрецем, салат зі свіжих овочів, мариновані сардини, копчений лосось, анчоуси, сир Фета, полунична граніта і на довершення «скромного» бенкету кришталева вазочка з ніжно-рожевою камелією.

– Рито, я казав, що ні, – негативно труснув головою Олег, підходячи до столу.

– Але як тоді?.. – дівчина підозріло примружилася, – Якщо ти не замовляв, я не замовляла, номер зсередини закритий...

Знизавши плечима, Чернишевський помітив під вазочкою невеликий листок, складений навпіл. Розгорнувши його під здивованим поглядом Маргарити, прочитав:

– Рiacevole am. Приємного ранку, – переклавши українською акуратно виведений на італійській підпис, глянув на Риту та припустив: – Здається, наш спільний знайомий Чезаре вирішив подбати про бідних голодних постояльців.

– Господи! – прикривши рота долонькою, зніяковіла. – Виходить, мені не почувся стукіт. Він, мало того, що стукав, то ще й зайшов! І чув нас, чи гірше того – бачив! Це що він подумав... Мама люба!

– Рито, – кинувши рушник на спинку стільця, поклав руки на плечі дівчини, – Нещодавно тебе не бентежила можливість бути побаченою всіма відпочивальниками з пляжу, а тут лише один метрдотель.

– Так, але... – смішно хмурячи брівки, засумнівалася.

– Нехай усі знають, як мені з тобою добре, – підморгнувши, Олег повторив недавні слова Маргарити.

– Чернишевський, – пробігшись пальчиками по чоловічих грудях, лукаво замружилася, – ти вмієш бути переконливим.

І потяглася до губ для нового поцілунку.

Циферблат показував рівно дві години дня, коли Олег з Маргаритою, нарешті, побачили світ. Холодний сніданок залишився недоторканим на столі. Пити колись смачну каву, що нині більше нагадувала помиї, не залишалося бажання. Певно, саме почуття голоду змусило засунути швидкоплинні неконтрольовані пориви залишитись у готелі на весь день. І якщо Ритка до останнього переконувала про корисність розвантажувальних днів, Олег чітко усвідомлював, що ще трохи й проковтне слона. Лише нагадування, що так і не побачили моря, змусило Одинцову відмовитися від витівки зателефонувати на ресепшен та замовити обід у номер.

Тепер, прямуючи до затишного готельного ресторанчика, розташованого на одній з терас, та стискаючи тендітну долоню Ритки, Чернишевський ловив себе на думці, наскільки щасливий. Ця жінка з невинними очима ангела й усмішкою, гідною найбільшої у світі спокусниці, зводила з розуму. Навдивовижу, як в одній людині містилося безліч контрастів.

Здавалося, Одинцова у цьому житті бачила все. Пережила стільки, скільки людям не вдається випробувати за багато років, але зберегла ту щирість і невинність, які мала трохи більше десятиліття тому. Для когось змінювалася, надягаючи нові маски та приховуючи справжнє обличчя. Перед кимось прикидалася, підлаштовуючись під обставини. Від когось зачинялася, ховаючись у кокон, що складався із сотень гострих колючок. Для всіх різна. Для нього така, як і раніше. Єдина. Справжня. Ніжна...

– Добрий день! – щойно увійшли до ресторанчика, назустріч вибігла молода офіціантка. Привітно посміхаючись, затараторила: – Будь ласка, вибирайте місце, проходьте, сідайте. Я принесу меню.

Вдячно кивнувши, Чернишевський, переглянувшись з Ритою, потягнув її до далекого столика біля кованого поруччя, захованого від сторонніх очей розгонистими декоративними чагарниками в горщиках.

– Олеже? – дозволяючи чоловікові допомогти собі сісти, обережно покликала Одинцова.

– Що? – схилившись до вуха, Чернишевський пройшовся носом уздовж тонкої шиї, втягнув неповторний аромат прянощів та ванілі.

– Тобі не здається, на нас усі дивляться? – намагаючись ухилитися від поцілунку, пробурчала, оглядаючись.

Нахмурившись, Олег, відсторонившись від Маргарити, простежив за її поглядом, не без задоволення відзначаючи, що справді рідкі відвідувачі ресторану та обслуговуючий персонал підозріло коситься в цей бік. Посміхнувшись, улаштувався навпроти Рити. Розглядаючи трохи спантеличене обличчя, помітив:

– Вони нам заздрять.

– Ти так думаєш? – підперши кулаком підборіддя, оглянула зал. – Але чому заздрити? Ти ж не хочеш сказати, що вони теж... – знов звертаючи увагу до чоловіка.

Закінчити припущення Одинцова не встигла. Події, що відбувалися далі, були надто стрімкими й непередбачуваними, щоб встигнути збагнути хоч щось. Зі швидкістю вихору до столика підлетів світловолосий хлопчик років шести. Переводячи великі безневинні очі з Рити на Олега і назад, трохи картавши, випалив:

– Дядечку, а що ти робив з тіткою? – здивовано глянув на Маргариту: – Не боїшся, що він тебе з'їсть?

Перш ніж ошелешена Ритка, червоніючи з ніг до голови, встигла відкрити рота, щоб відповісти, до столика підбігла жінка, приблизно їхнього віку. Хапаючи дитину за руку і повертаючи до себе, обурено крикнула:

– Тарасику, що ти тут робиш?! Навіщо пристаєш до чужих людей?