Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Синьйоре, Чернишевський? – за спиною почувся знайомий чоловічий голос.

Переглянувшись з Ритою і подумки вилаявшись, Олег повернувся на поклик. Як слід було очікувати, перед ними стояв незабутній Чезаре, променисто сяючи білозубою посмішкою з таким виглядом, ніби виграв мільйон, не менше.

Чернишевському не потрібно було нічого говорити. Піднята брова, як спроба зберегти залишки самовладання і не прибити цього малого, і хлопець діловито промовив:

– Наш прекрасний готель приготував для Вас із синьйориною подарунок!

– Тільки не це! – стомлено поклавши голову Олегу на плече, приречено видала Маргарита.

Чоловік чудово розумів із якого приводу у коханої така реакція. Він і сам утомився від одвічних втручань цього метрдотеля. Не знай напевно, що ніхто, орім Бурі, не в курсі, куди їх з Риткою занесло, порахував би, що цього хлопця приставили за ними стежити вороги на чолі з Рощиним.

Бачить Бог, якщо службовець готелю знову запропонує допомогу, налити вина, наповнити ванну водою і розкидати пелюстки троянд по ліжку, Олег його пристукне власноруч.

– Вам, як найромантичнішій і закоханій парі, ми приготували чудову вечерю на березі моря! – задоволений собою, пояснив Чезаре.

Чернишевський так і не зрозумів, радіти цьому чи ні. Зате Маргарита, нічого не розуміючи італійською, смикнула його за зап'ястя. Стріляючи очима, спробувала дізнатися, про що мова, коли метрдотель, запрошуючи жестом, вказав рукою і попрямував до терас.

– Ідемо, подивимося, що там за сюрприз, – пирхнув Олег.

Не ставлячи зайвих питань, дівчина пішла слідом.

Опинившись на вулиці, обидва зніяковіли. Бажання Чернишевського прибити Чезаре спалахнуло з новою силою, коли попереду виникло невелике дерев'яне піднесення у формі кола, на якому розташовувався накритий столик і два стільці. Безліч прикрас із троянд і пелюсток. Трохи віддалік сиділо кілька музикантів із гітарою, саксофоном та скрипкою, ненав'язливо награючи романтичну мелодію. Все б нічого, якби не чортові свічки. Мерехтячи сотнями яскравих вогників, вони були всюди. Олег на мить відчув, як Маргарита напружилася, озираючись.

З недавніх пір ненавидів свічки. Занадто чітко нагадували про реакцію дівчини, котру отримав, сам влаштовуючи подібну вечерю. Сьогодні найменше жадав повторення ситуації. Щоб Ритка звинуватила його у схожості з рештою чоловіків та порахувала, ніби використовує її в особистих корисливих цілях, а сама у черговий раз зазнала дискомфорту.

– Рито, йдемо звідси! – хапаючи Одинцову за руку, чоловік вирішив швидше повернутися до номера.

– Стривай! – твердо обсмикнула: – Це для нас організували, я правильно розумію?

– Так, подарунок готелю, – неохоче скрипнув зубами Чернишевський, пославши гнівний погляд метрдотелю, що розливав по келихах біле вино багаторічної витримки. Явно не з дешевих.

– Тоді йти щонайменше не дуже гарно. Не вважаєш? – наполягала Рита.

– Можемо попросити, щоб забрали свічки.

– Може, досить подумки повертатися в минуле? Ти сам мене недавно переконував, що варто забути. Забудьмо. Хоча б зараз, поки знаходимося на Сицилії, скуштуємо принади відпочинку.

Розумом Чернишевський погоджувався зі справедливістю слів Рити. Та щось усередині не дозволяло погодитись. Острах бути знехтуваним? О так! Після останніх днів повернення туди, звідки віддалялися семимильними кроками, може виявитися непосильними тортурами…

– Ти певна?

– Більш ніж.

Сяючи від власної сміливості, Маргарита квапливо вмостилася на стільчик, ніби боялася передумати. Олегу довелося наслідувати її приклад.

Потім була смачна вечеря. Хмільне вино, гарна музика, що огортала свідомість приємним дурманом. Перший танець під місяцем та з живим акомпанементом. Шум морського прибою. Стрекотіння цикад, що зливалися з мелодією скрипки. Свічки, які вже менш лякали й розбурхували свідомість. Падіння зірок. Бажання, загадані майже одночасно. Солодощі губ, терпкий аромат кохання. Пристрасть і ніжність, що невпинно змінювали одне одного. Залишок ночі, який Олег провів поряд із Ритою, охороняючи її сон. Запам'ятовуючи кожен рух, тихе зітхання і помах вій. Так буває лише перед розставанням...

Щось передчував? Можливо. Чекав неминучого? Скоріше за все. Казка, що стала реальністю, була надзвичайно солодкою та чудовою, щоб назавжди оселитися в їхніх серцях. У цьому житті за все потрібно платити. За фантастичне задоволення – особливо.

Іноді ціна занадто висока. Ступінь її масштабності відкривається з часом. Маленька звістка, що дає зрозуміти, що настав час повертатися в сувору реальність, сприймається як жарт. Ти не віриш, що рай так само хисткий, як замок з піску. Його легко зруйнувати. Досить необережної хвилі морського прибою та й годі. Кінець.

Навіть коли, вслухаючись у рівне дихання Маргарити, Олег почув вібрацію мобільного телефону на столику, що сповіщала про вхідне повідомлення, нічого не зрозумів. Не хотів розуміти. Рівносильно і коли відкрив заповітний конвертик, а на дисплеї з'явилася пара коротких фраз:

“Потрібно повертатися. Це кінець...»

Кінець колишніх мук? Дорога до початку нового життя? Чи свідома руйнація ще тендітного і невагомого щастя?..