Світанок - Стефані Маєр

— Брате, — м’яко сказав він до Гая. — Схоже, небезпеки немає. Це несподіваний поворот, але загрози я не бачу. Ці діти вампірів вельми схожі на нас, виходить.

— То за це ти віддаєш свій голос? — з притиском запитав той.

— Так.

Гай нахмурився.

— А цей Хоам? Цей безсмертний, залюблений у досліди?

— Мабуть, нам слід із ним побалакати, — погодився Аро.

— Воля ваша — зупиніть Хоама, — прямо сказав Науель, — але не чіпайте моїх сестер. Вони ні в чому не винні.

Аро кивнув, вираз його обличчя був спокійним. А далі він обернувся до гвардійців з теплою усмішкою.

— Любі мої, — звернувся він, — сьогодні ми не битимемося.

Гвардійці одностайно кивнули й випросталися, облишивши войовничі стійки. Туман швидко розсіявся, але я не опускала щита. Може, це ще один трюк.

Коли Аро знов обернувся до нас, я спробувала зазирнути їм в очі. Вираз Аро був такий самий люб’язний, як завжди, але попід цією маскою я зненацька відчула порожнечу. Наче він поклав край інтригам. Гай, безперечно, був обурений, але цього разу його лють була звернена на себе; він здався. Марк на вигляд був… знуджений — іншого слова й не підібрати. Гвардійці загалом відновили спокій і дисципліну; вони вже не були індивідуальностями — тільки спільнотою. Лави вишикувалися, готові до відступу. Свідки Волтурі й досі були насторожені; один по одному вони залишали галявину, розчиняючись у лісі. Коли число їхнє помітно зменшилося, останні заквапилися. Незабаром не лишилося нікого.

Аро простягнув до нас руки майже у винуватому жесті. Позаду нього більшість гвардії, а серед них Гай, Марк і тихі загадкові дружини уже швидко пливли геть, і лави їхні знову були стрункими. Тільки троє, які, схоже, були його особистими охоронцями, затрималися.

— Я дуже радий, що все вирішилося без насилля, — мовив Аро солодко. — Мій друже Карлайл, я щасливий, що знову можу називати тебе другом! Сподіваюся, ти не тримаєш на мене зла. Певен, ти усвідомлюєш важкий тягар обов’язків, які лежать на наших плечах.

— Ідіть з миром, Аро, — сухо відповів Карлайл. — І не забувайте, що нам слід зберігати таємничість у цій місцевості, тож потурбуйтеся, щоб гвардія не полювала в околиці.

— Звісно, Карлайле, — запевнив його Аро. — Мені шкода, що я заслужив твою немилість, мій любий друже. Можливо, з часом ти пробачиш мене.

— Можливо, з часом ви доведете знову, що ви нам друг.

Аро схилив голову в поклоні — то був образ докорів сумління, і поплив геть, ще навіть не розвернувшись. Ми мовчки спостерігали, як останній із Волтурі зник поміж дерев.

Було зовсім тихо. Я не опускала щита.

— Невже все скінчилося? — прошепотіла я до Едварда. Він широко всміхнувся мені.

— Так. Вони здалися. Як усі задираки, попід бундючністю вони ховають боягузливість, — він хихикнув.

Аліса розреготалася разом із ним.

— Серйозно, люди! Вони не повернуться. Всі можуть розслабитися.

Ще на мить запала тиша.

— Кляте безталання! — буркнув Стефан.

То був переломний момент.

Зірвалися радісні вигуки. Над галявиною лунало оглушливе виття. Меґі ляскала Шуван по спині. Розалія та Еммет знову цілувалися — довгим і ще пристраснішим поцілунком, ніж перед тим. Бенджамін і Тія тримали одне одного в обіймах, так само як Кармен і Єлизар. Есме міцно пригорнула Алісу та Джаспера. Карлайл тепло дякував новоприбулим із Південної Америки, які нас усіх порятували. Качірі стояла поряд із Зафриною та Сенною, і їхні пальці були сплетені. Ґарет підхопив Катю в повітря й кружляв із нею.

Стефан сплюнув на сніг. Владимир із кислою фізіономією скреготнув зубами.

А я напіввидряпалася на величезного червонувато-бурого вовка, щоб забрати дочку з його плечей та міцно притиснути її до грудей. Тої-таки секунди Едвардові руки обплелися навколо нас.

— Нессі, Нессі, Нессі, — квоктала я.

Джейкоб розреготався-розгавкався й тицьнув мене носом у спину.

— Стули писок, — буркнула я.

— Я залишаюся з вами? — вимогливо запитала Нессі.

— Назавжди, — пообіцяла я.

І попереду в нас було завжди. І з Нессі все буде гаразд, вона зросте міцною та здоровою. Як напівкровка Науель, за півтори сотні років вона й далі буде молодою. І ми всі лишимося разом. Щастя вибухнуло в моєму нутрі — таке безмежне, таке неприборкане, що я не була певна, чи витримаю його.

— Назавжди, — луною повторив Едвард мені на вухо.

Я не здатна була говорити. І підвела голову й поцілувала його з такою пристрастю, що від неї міг би спалахнути ліс.

А я б і не помітила.

ЕПІЛОГ

Довго й щасливо

— Отож у кінці зіграло все вкупі, проте що справді довершило справу, то це… Белла, — пояснював Едвард. Наша родина та двоє з гостей, які ще не поїхали, сиділи у величезній вітальні Калленів, а за високими вікнами дедалі глибша чорнота огортала ліс.

Владимир та Стефан зникли, перш ніж ми закінчили святкування. Вони були страшенно розчаровані тим, як повернулася справа, проте Едвард сказав, що їм приніс задоволення переляк Волтурі, отож це пом’якшить їхнє розчарування.

Бенджамін і Тія помчали наздоганяти Амуна й Кебі, кваплячись повідомити їх про вислід протистояння; я була переконана, що ми ще з ними побачимося — принаймні з Бенджаміном і Тією. Ніхто з кочівників не затримався. Пітер і Шарлотта коротко перемовилися з Джаспером і теж поїхали.

Возз’єднаний амазонський клан теж квапився повернутися додому: їм важко було надовго відлучатися з улюбленого тропічного лісу, хоча вони полишали нас не так охоче, як решта.

— Тобі слід привезти до мене дитину, — наполягала Зафрина. — Пообіцяй мені, перволітку.

Нессі притиснула мені до шиї руку, благаючи про те саме.

— Звісна річ, Зафрино, — погодилась я.

— Ми будемо щирими друзями, моя Нессі, — заявила дикунка, перш ніж поїхати разом із сестрами.

Ірландський клан був наступним.

— Гарна робота, Шуван, — похвалив її Карлайл, коли вони прощалися.

— Ах, сила думки! — відповіла вона саркастично, закотивши очі. І раптом посерйознішала. — Звісно, нічого ще не закінчилося. Волтурі не пробачать того, що тут сталося.

Едвард відповів:

— Їх відчутно труснули, і впевненість їхня похитнулася. Але справді, я теж гадаю, що одного дня вони оговтаються від удару. І тоді… — очі його посуворішали. — Думаю, вони спробують впоратися з нами поодинці.

— Аліса попередить нас, коли вони вирішать знову виступити, — упевнено мовила Шуван. — І ми вдруге зберемося. Можливо, прийде час, коли наш світ буде готовий цілковито звільнитися від Волтурі.

— Так, час може прийти, — притакнув Карлайл. — А коли він прийде, ми вистоїмо разом.

— Так, друже, вистоїмо, — погодилася