Світанок - Стефані Маєр
Під його поглядом обличчя свідків стали сторожкими. Маленька чорнокоса жіночка коротко зиркнула на темно-русявого чоловіка, який стояв побіч неї.
— Це все, з чого ми можемо вибирати? — зненацька метнула вона погляд на Аро. — Стати на ваш бік — чи битися з вами?
— Звісно ж, ні, моя найчарівніша Макено, — сказав Аро, вдавано нажаханий тим, що хтось міг дійти такого хибного висновку. — Ви можете з миром залишити нас, як Амун, навіть якщо не погодитеся з рішенням нашої ради.
Макена знову глянула свого чоловіка, і він ледь помітно кивнув.
— Ми прийшли сюди не битися, — вона зробила паузу, видихнула й провадила, — ми прийшли сюди як свідки. І можемо засвідчити, що обвинувачувана родина є невинною. Все, що заявив Ґарет, є правдою.
— Ах, — сумно вигукнув Аро, — мені шкода, що ви бачите це саме так. Але цього не уникнути в нашій роботі.
— Тут ідеться не про бачення, а про чуття, — мовив гучним знервованим голосом русявий чоловік Макени. Він зиркнув на Ґарета. — Ґарет сказав, що у них є спосіб дізнатися, чи кажуть їм правду. Я теж знаю, коли мені говорять правду, а коли ні, — з переляканими очима він присунувся ближче до дружини, чекаючи на реакцію Аро.
— Не бійся нас, мій друже Чарльз. Понад усякий сумнів, патріот щиро вірить у те, що каже, — Аро безжурно гигикнув, і Чарльз звузив очі.
— Ми дали свої свідчення, — мовила Макена. — І забираємося геть.
Вони з Чарльзом помалу позадкували, не обертаючись спиною, аж поки не опинилися під захистом дерев. Іще один чужинець зробив те саме, потім іще троє метнулися йому навздогін.
Я окинула оком тридцять сім вампірів, які зосталися. Дехто з них, здавалося, був занадто збентеженим, щоб ухвалювати якесь рішення. Але більшість усе-таки чудово усвідомлювала, куди зайшла конфронтація. Гадаю, вони не тікали на злам голови тільки тому, що хотіли точно дізнатися, хто зрештою їх переслідуватиме.
Я була переконана, що Аро теж це бачить. Він розвернувся й рушив виваженим кроком до гвардії. Зупинився перед ними та промовив чітким голосом:
— Нас мало, любі мої. І нам не слід розраховувати на допомогу ззовні. Чи варто нам залишити питання невирішеним, аби порятувати власні життя?
— Ні, хазяїне, — одностайно відповіли вони.
— Чи вартий захист нашого світу життів когось із нас?
— Так, — видихнули вони. — Ми не боїмося.
— Браття, — суворо мовив Аро, — тут є багато що зважити.
— Слід порадитися, — радо сказав Гай.
— Слід порадитися, — підхопив його слова Марк, який здавався зовсім незацікавленим.
Аро знову обернувся до нас спиною, обличчям до решти патріархів. Вони взялися за руки, сформувавши чорний трикутник.
Щойно увагу Аро відвернула безмовна рада, ще двоє їхніх свідків безшумно зникли в лісі. Я сподівалася, задля їхньої ж користі, що тікатимуть вони швидко.
Час прийшов. Я зняла ручки Ренесми зі своєї шиї.
— Пам’ятаєш, що я тобі казала?
Очі її наповнилися сльозами, але вона кивнула.
— Я люблю тебе, — прошепотіла вона.
Едвард дивився на нас, його топазові очі були розширені. Джейкоб утупився в нас краєчком свого чорного великого ока.
— Я теж тебе люблю, — мовила я, а тоді торкнулася її медальйона, — понад своє життя, — і я поцілувала її в чоло.
Джейкоб занепокоєно заскиглив.
Я звелася навшпиньки та шепнула йому на вухо:
— Зачекай, коли їхня увага відвернеться, а тоді тікай із нею. Біжи щонайдалі звідси. Коли дістанешся якнайдалі пішки, вона дасть тобі все, щоб ви могли сісти на літак.
І на Едвардовому, і на Джейкобовому обличчі застиг майже ідентичний жах, попри те, що один із них був у звіриній подобі.
Ренесма потягнулася до Едварда, він узяв її на руки. Вони міцно обійнялися.
— Тож оце ти від мене приховувала? — прошепотів він понад її головою.
— Від Аро, — видихнула я.
— Аліса?
Я кивнула.
Обличчя його скривилося від розуміння й болю. Чи такий самий вираз обличчя мала я, коли нарешті склала докупи всі Алісині підказки?
Джейкоб тихо гарчав — то було стишене буркотіння, таке ж спокійне й безперервне, як могло би бути муркотіння. Шерсть на його загривку здибилася, а зуби вищирилися.
Едвард поцілував Ренесму в чоло та в обидві щічки, а тоді підняв, щоб посадити Джейкобові на плечі. Вона спритно вилізла йому на спину, тримаючись за його хутро і зручно вмощуючись у глибокій западині поміж величезних лопаток.
Джейкоб обернувся до мене, у виразних очах була мука, а з грудей линуло бурчання.
— Ти єдиний, кому ми можемо її довірити, — пробурмотіла я до нього. — Якби ти так не любив її, як б цього не витримала. Але я знаю, що ти зможеш захистити її, Джейкобе.
Він знову заскиглив, опустив голову і тицьнувся мені в плече.
— Знаю, — прошепотіла я. — Я теж люблю тебе, Джейку. Ти назавжди залишишся моїм старшим боярином.
Сльоза завбільшки з бейсбольний м’яч скотилася з ока у червонувато-буре хутро.
Едвард прихилив голову до плеча, де всадовив Ренесму.
— Прощавай, Джейкобе, брате мій… синку…
Решта не могли не зауважити цієї прощальної сцени. Очі їхні були прикуті до мовчазного чорного трикутника, але я точно знала, що вони дослухаються.
— Тож надії немає? — прошепотів Карлайл. У голосі його не було страху. Тільки рішучість і смиренність.
— Завжди є надія, — муркнула я у відповідь. Може, так воно і є, докинула я сама до себе. — Я знаю тільки свою долю.
Едвард узяв мене за руку. Він знав, що тут я говорю і про нього. Коли я казала «моя доля», то й питань не було — я мала на увазі нас обох. Ми були половинками одного цілого.
Есме уривчасто дихала позаду мене. Вона рушила повз нас, торкаючись дорогою наших облич, зупинилася поряд із Карлайлом і взяла його за руку. Зненацька звідусіль залунали слова прощання й кохання.
— Якщо ми це переживемо, — прошепотів Ґарет до Каті, — я піду за тобою на край світу, жінко.
— Отеперечки він мені каже, — буркнула вона.
Розалія та Еммет квапливо та пристрасно цілувалися.
Тія пестила Бенджамінове обличчя. Він підбадьорливо усміхнувся до неї, піймав її долоню та притулив собі до щоки.
Але я не бачила всіх облич, переповнених любові й болю. Мою увагу відвернув наглий тремтливий тиск іззовні на мій
