Світанок - Стефані Маєр

— Дозвольте нагадати, — провадив Аро, — що яким би не було рішення ради, тут не повинна спалахнути бійка.

Едвард рикнув — то був похмурий смішок.

Аро сумно поглянув на нього.

— Втратити будь-кого з вас — непростиме марнування життів. Але чи не найбільше це стосується тебе, юний Едварде, і твоєї дружини-перволітка. Волтурі радо прийняли би будь-кого з вас до своїх рядів. Беллу, Бенджаміна, Зафрину, Катю. Перед вами — широкий вибір. Зважте його.

Спроба Челсі похитнути нас безсило розбилася об мій щит. Аро пробігся очима по наших твердих поглядах, шукаючи ознак вагання. Судячи з виразу його обличчя, ознак не було.

Знаю, йому понад усе кортіло зберегти життя мені та Едвардові, уярмити нас так, як він збирався поневолити Алісу. Але ця війна занадто серйозна. Він не виграє, допоки я житиму. Я люто зраділа тому, що моя могуть не дає йому шансу не вбити мене.

— Отож, проголосуймо, — з очевидною неохотою промовив він.

Гай нетерпляче заговорив:

— Ця дитина — невідомо хто. Нема підстав вдаватися до такого ризику, щоб залишити їй життя. Вона має бути знищена, а також і всі, хто захищає її, — він очікувально всміхнувся.

Я силкувалася притлумити непокірливий крик у відповідь на його глузливу посмішку.

Марк звів байдужі очі; голосуючи, він дивився наче крізь нас.

— Я не бачу жодної безпосередньої загрози. Наразі дитина цілком безпечна. Ми можемо змінити своє судження згодом. Гадаю, нам слід піти з миром, — голос його був слабшим, ніж легесенькі зітхання його братів.

Ніхто з гвардійців і не збирався розслаблятися, вчувши його миролюбні слова. Не зникла й очікувальна посмішка Гая. Так наче Марк узагалі нічого не казав.

— Тепер мій вердикт буде вирішальним, — уголос міркував Аро.

Зненацька Едвард напружився.

— Так! — просичав він.

Я ризикнула зиркнути на нього. Обличчя його світилося тріумфом, якого я не могла пояснити, — такий вираз обличчя міг би бути у згубного янгола, що споглядає, як палає світ[20]. Прегарний і жахаючий.

Гвардія зреагувала тихим занепокоєним бурмотінням.

— Аро! — гукнув Едвард, майже заволав, і в голосі його була неприхована перемога.

Аро на мить завагався, оцінюючи цілком відмінний Едвардів гумор, перш ніж відповісти.

— Так, Едварде? Ти щось маєш…

— Можливо, — мило відповів Едвард, контролюючи своє непоясненне збудження. — Але спершу чи можу я роз’яснити один момент?

— Звісна річ, — мовив Аро, зводячи брови; в його тоні не було нічого, крім увічливої зацікавленості. Я скреготнула зубами: Аро ніколи не був таким небезпечним, як коли намагався бути чемним.

— Загроза, яку, ви передбачаєте, може нести моя дочка, чи вона базується тільки на тому, що ви не можете передбачити, хто з неї виросте? Чи в цьому головне питання?

— Так, друже Едвард, — погодився Аро. — Якби тільки ми могли переконатися… мати певність, що коли вона виросте, то зможе ховатися від людського світу… не ставити під загрозу нашу таємницю й безпеку… — він не договорив, знизавши плечима.

— Отож, якби ми знали напевно, — підказав Едвард, — ким вона стане… тоді не буде жодних підстав для голосування взагалі?

— Якби була можливість бути абсолютно певними, — погодився Аро, і легенький, як пір’ячко, голос став трішки пронизливішим. Він не міг збагнути, куди хилить Едвард. Я теж не могла. — Тоді — так, тоді б не було підстав для суду.

— І тоді б ми розійшлися з миром, знову добрі приятелі? — з ледь уловимою іронією запитав Едвард.

Аро відповів іще пронизливіше:

— Звісно, мій юний друже. Ніщо не принесло б мені більшого задоволення.

Едвард тріумфально хихикнув.

— Тоді я можу вам іще дещо показати.

Аро примружив очі.

— Вона цілковито унікальна. Про її майбутнє можна хіба що гадати.

— Вона не цілковито унікальна, — не погодився Едвард. — Рідкісна, певна річ, але не єдина в своєму роді.

Я силкувалася побороти шок, побороти раптову надію, яка намагалася розквітнути, бо вона загрожувала відвернути мою увагу. Туман, який викликав нудоту, і досі завихрювався по краях мого щита. І я, стараючись зосередитися, знову відчула гострий, як лезо ножа, удар у свою захисну мембрану.

— Аро, ви не попросите Джейн припинити атакувати мою дружину? — увічливо поклопотався Едвард. — Ми й досі обговорюємо докази.

Аро підняв руку.

— Спокійно, любі. Вислухаймо його.

Тиск зник. Джейн вищирила на мене зуби; я не стрималася й радісно вишкірилася до неї.

— Алісо, ти не приєднаєшся до нас? — голосно погукав Едвард.

— Аліса! — вражено шепнула Есме.

Аліса! Аліса! Аліса! Аліса!

— Аліса! Аліса! — забурмотіли голоси довкола мене.

— Аліса! — видихнув Аро.

Мене прошило полегшення та яра радість. Довелося зібрати всю волю в кулак, аби втримати щит на місці. Туман Алека й далі силкувався пробитися, шукав слабинку, та й Джейн би побачила, якби я лишила для неї дірочку.

А тоді я вчула, як біжать вони через ліс — летять, скорочуючи відстань чимшвидше, навіть не намагаючись зберігати тишу.

Обидва табори завмерли в очікуванні. Свідки Волтурі нахмурилися — з’явився новий привід для збентеження.

І тут із південного заходу танцюючою ходою вийшла Аліса, і мені здалося, що благословення бачити знову її обличчя просто-таки звалить мене з ніг. Джаспер відстав від неї на кілька дюймів, його гострі очі були лютими. Одразу позаду них бігли три незнайомці; першою прямувала висока м’язиста жінка з розкошланим темним волоссям — безперечно, Качірі. Вона мала такі самі довгі руки, ноги й риси обличчя, як і решта з амазонського клану, навіть іще виразніші.

За нею рухалася невисока вампірка з оливкою шкірою, чорне волосся якої, заплетене в косу, билося їй по спині. Її глибокі бордові очі нервово перебігали з одного табору на інший.

Останнім нісся хлопець… не такий швидкий і не такий управний у бігу. Шкіра його була неймовірно насиченого темно-брунатного кольору. Очі його окинули зібрання — їхня барва була дуже теплою, жовтувато-коричневою. Волосся він мав чорне, теж заплетене в косу, як і в жінки, але не таке довге. Він був прегарний.

Коли він наблизився, новий звук уразив натовп глядачів — це було серцебиття, яке пришвидшилося від зусилля.

Аліса легко перестрибнула туман, який розсіювався, досі б’ючись у мій щит, і різко зупинилася обіч Едварда. Я потягнулася, щоб торкнутися її руки, і водночас зі мною це зробили Едвард, Есме, Карлайл. Для іншого привітання часу не було. Джаспер та решта стрибнули за нею крізь щит.

Гвардія замислено спостерігала, як запізнілі гості легко перетнули невидимий кордон. Дужі бійці, як Фелікс, зупинили погляди, в яких зненацька засвітилася надія, на мені. Вони не були певні, що саме здатен витримати мій щит, проте тепер стало