Світанок - Стефані Маєр
Але найважче було витримати погляд, який найбільше бентежив мене.
Не те щоб цей напівчоловік-напіввурдалак звикнув до мене в якійсь іпостасі. Він міг би й уважати, що я тут наліво й направо нападаю на вампірів і сцена на галявині була щонайзвичайнісінькою. Але хлопець не міг відвести від мене зіниць. А може, він дивився на Нессі. Від цього мені ставало ніяково.
Він не міг не зважати на той факт, що Нессі — єдина дівчинка його раси, що не є його сестрою.
Не думаю, що Джейкоб уже все зметикував. І я сподівалася, що до нього нескоро дійде. Бійок з мене вже досить.
Зрештою питання до Едварда вичерпалися, і загальна розмова розпалася на декілька маленьких бесід.
Я почувалася на диво змученою. Мені не хотілося спати, звісно, але з’явилося відчуття, наче день сьогодні був задовгий. Хотілося спокою, хотілося чогось звичного. Кортіло покласти Нессі в її ліжечко, кортіло відчути навколо себе стіни нашої маленької домівки.
Я поглянула на Едварда, і мені на мить здалося, що я здатна читати його думки. Я бачила, що він почувається так само. Він прагнув спокою.
— Може, заберемо Нессі…
— Мабуть, так буде найкраще, — швидко погодився він. — Я певен, що вчора вона погано спала вночі — згадай оте хропіння.
І він вишкірився до Джейкоба.
Джейкоб закотив очі й позіхнув.
— Довгенько я вже не спав у ліжку. Закладаюся, татко знетямиться від щастя, побачивши мене знову вдома.
Я торкнулася його щоки.
— Дякую тобі, Джейкобе.
— Та будь ласка, Белло, приходь іще. Та й ти сама це знаєш.
Він підвівся, потягнувся, поцілував Нессі у маківку, а тоді й мене. Останнім він пнув Едварда в плече.
— Побачимося завтра, приятелі. Відтепер, схоже, буде нудно?
— Я гаряче на це сподіваюся, — мовив Едвард.
Коли він пішов, ми встали; я підводилася обережно, щоб не потурбувати сон Нессі. Я була неймовірно щаслива, що вона так міцно спить. Так багато всього звалилося на її маленькі плічка! Їй час знову бути просто дитиною — захищеною, в безпеці. Отримати ще кілька років дитинства.
Думки про мир і безпеку нагадали мені про декого, хто без них не міг обходитися.
— Ой, Джаспере! — гукнула я, коли ми вже обернулися до дверей.
Джаспер сидів, затиснений поміж Алісою та Есме, цього разу видаючись центральною фігурою в родині.
— Так, Белло?
— Просто цікаво… чому Джей Дженкс перелякався на смерть, заледве вчувши твоє ім’я?
Джаспер гиготнув.
— Просто я з власного досвіду знаю, що деякі ділові стосунки краще мотивуються страхом, аніж грошима.
Я нахмурилася, пообіцявши собі, що відтепер переберу на себе ці ділові стосунки й порятую Джея від серцевого нападу, який уже не за горами.
Нас поцілували й обійняли, ми побажали на добраніч своїй родині. Тільки Науель поводився дивно: він так дивився нам услід, мов хотів попрямувати за нами.
Щойно ми перетнули річку, то сповільнили ходу до людської швидкості — ми трималися за руки, нікуди не поспішаючи. Мене вже нудило від постійного поспіху — кортіло просто розслабитися. Едвард, гадаю, почувався так само.
— Маю зізнатися, що Джейкоб просто вразив мене, — сказав мені Едвард.
— Вовкулаки вміють справити враження, аякже.
— Я не це мав на увазі. Він ні разу сьогодні не подумав про те, що Нессі виросте й цілком сформується, за словами Науеля, за шість із половиною років.
Я хвильку поміркувала.
— Але ж він прагне зовсім не цього. Він не квапить її рости. Він просто хоче, аби вона була щаслива.
— Атож! І це вражає. Скажу зараз нечемну річ, але вона могла зробити і гірший вибір.
Я нахмурилася.
— Я не збираюся про це думати ще принаймні шість із половиною років.
Едвард засміявся і зітхнув.
— Звісно, схоже, йому доведеться витримати деяку конкуренцію, коли вона виросте.
Я нахмурилася ще більше.
— Я зауважила. Я вдячна Науелю за все, що він зробив сьогодні, але те, як він витріщався, було трохи дивно. І мені байдуже, що вона єдина напіввампірка, яка не є його родичкою.
— Та ні, він витріщався не на неї — на тебе.
Так і мені здалося… але я не могла ніяк дібрати суті.
— Чого це він на мене витріщався?
— Бо ти жива, — тихо сказав Едвард.
— Нічого не збагну.
— Все життя, — пояснив він, — а він на півсотні років старший за мене…
— Старигань, — втулила я.
Едвард не звернув уваги.
— Завжди він думав про себе як про породження зла, про вбивцю за своєю природою. Всі його сестри також убили своїх матерів, але не переймалися цим. Хоам зростив їх, переконуючи, що люди — ті самі тварини, а вони — боги. Але Науеля ростила Уйлен, а Уйлен любила свою сестру понад усе. Це сформувало його життєву позицію. Отож він певною мірою просто ненавидів себе.
— Як сумно, — пробурмотіла я.
— А тут він бачить нас трьох — й усвідомлює вперше в житті: безсмертя не означає, що зло невід’ємно притаманне йому. Він дивиться на мене й бачить… яким би мав бути його батько.
— У цьому сенсі ти — просто ідеал, — погодилась я.
Він пирхнув, а тоді знову став серйозним.
— Він дивиться на тебе — й бачить, яким би мало бути життя його матері.
— Сердешний Науель, — муркнула я, а тоді зітхнула, бо вже знала, що відтепер ніколи в моїй голові не зрине про нього погана думка, хай би як нечемно він витріщався на мене.
— Не сумуй через нього. Зараз він щасливий. Сьогодні він нарешті почав пробачати себе.
Я всміхнулася, усвідомивши, що Науель справді щасливий, а тоді подумала, що сьогодні взагалі щасливий день. Хоча смерть Ірини кидала тінь на яскраве світло, руйнуючи бездоганність моменту, неможливо було не відчувати радості. Життя, за яке я боролася, знову було в безпеці. Моя родина возз’єдналася. Попереду в дочки моєї було прекрасне й нескінченне майбутнє. Завтра я навідаю татка; він побачить, що страх у моїх очах витіснила радість, і це також зробить його щасливим. Зненацька я подумала, що він буде не сам. Останні тижні я була досить неуважною, але зараз почувалася, наче давно вже знаю все. З
