Заміж у покарання - Марія Акулова

Тим не менш, я пробив людину, чиє прізвище Айлін назвала. Відразу не згадав, хоча матеріали всіх справ вивчив вздовж і поперек багато разів. Дещо завчено напам'ять. Багато чого особисто доведено до досконалості. Бо мені важливо, щоб в суді не розвалилося.

Але жодного Віктора Івановича я, хоч ти мене вбий, не пам'ятаю.

Врешті для мене так і залишилося загадкою, хто це, і хто його залив у вуха моїй дружині. Такого просто немає. Ні в СІЗО, ні у матеріалах. І що це за цирк, ще треба розібратися. Сподіваюся, вже сьогодні ввечері.

Коли ми сядемо спокійно. Коли я скажу їй, як є: я їбу тебе, тому що я до неможливості тебе кохаю.

Сильніше за Дашку. Сильніше за себе самого. Я про таке почуття не підозрював, але ти розкрила. І сльози твої роз'їдають мені душу. Посмішка – дарує сили. Угода на тебе була найвдалішою в моєму житті. І я страшенно радий, що уклав її з тобою в нашому домі. Домовившись про вірність, домовившись про дітей, отримавши довіру стати тобі першим. Ми зробили це удвох, Айлін, а не з твоїм батьком або при імамі в мечеті.

Я не вірю ні йому, ні твоєму Аллаху. Тільки тобі, рідна. Лише тобі.

Я закінчую промову в голові і чую стукіт. На моєму «увійдіть» у двері просовується голова. Це Наум. Усміхається.

Відкриває ширше, ступає усередину.

За ним заходить ще кілька людей. Я все розумію якось одразу. Не можна навіть сказати, що дивуюсь.

– Доброго дня, Айдаре Муратовичу, – перший заступник Віктора Семеновича вітається, притискаючи долоню до грудей і трохи схиляючись. Я ніяк не реагую. Чекаю і все. Спостерігаю.

Биття серця сповільнюється. Струм крові теж. Вона сама остигає. Це крайній ступінь концентрації та люті.

Блять, тільки не зараз.

Мені трохи залишилося, сука. Тільки не зараз.

– Хлопці, прошу, – не отримавши від мене відповіді, Наум змахує рукою, запрошуючи «хлопців» почати.

Вони ступають хто-куди.

Хтось до столу, хтось до книжкової шафи.

Я не заважаю. Просто дивлюся, хоч і хочеться ривком підвестися і перекинути.

– Айдаре Муратовичу, ми до вас з ордером, – Наум продовжує хуйово грати в офіціоз. Я – мовчки розчленовувати його поглядом. От сука, чесно. Завжди свого досягає. Я також раніше досягав. Судячи з усього, до сьогоднішнього дня. – Ознайомитеся?

Киваю. Наум підходить і простягає папірець.

– Мила дівчино, – колишній друг у цей час виглядає у приймальню і когось кличе. До кабінету заходить моя асистентка. – У вас ключ від сейфа є? Відкриєте?

Киває.

На мене не дивиться. Семенить до сейфа. Я знаю, що в мене нічого такого немає. Ще знаю, що зараз відкриють та знайдуть. Зрадила. Не знаю, як із цим житиме. Але навіть не цікаво, за гроші чи просто так.

Сейф відкривається, до нього підходить один із учасників групи.

– Шефе, тут бабло…

Наум присвистує. Зустрічаємось поглядами, він усміхається.

Що буде далі – обидва знаємо.

– Мічені долари в сейфі, Салманов... Яка вульгарність... – Він цокає язиком і хитає головою. Я ніяк не реагую.

– Обшук тільки тут? – Запитую тихо, знаючи, що Наум точно розбере кожне моє слово.

Він переводить голову зі сторони в сторону. Обличчя стає серйознішим. Погляд – навіть із жалем.

Чорт. Не хочу знати.

Сука, не хочу.

Але не знати – ще гірше.

– Айлін в курсі чи злякалася?

Півсекунди між моїм запитанням і відповіддю людини, яка, як і всі, вважає, що зараз мене певною мірою навіть рятує, розтягуються у вічність.

Очевидно, ту, яку я планував провести зі своєю дружиною.

– В курсі.

Киваю, заплющую очі.

Все ясно. Вічності не буде.

Не хочу розплющувати.