Заміж у покарання - Марія Акулова

Повторюю як мантру, відкидаючи закономірне запитання: навіщо все це знаю?

– Алло, Айлін... – Від того, як звучить голос Люби, мороз по шкірі. Розплющую очі, прислухаюся краще. Чую прискорене дихання. Чомусь стає страшно.

– У вас щось трапилось? Пологи? Викликати швидку, Люб? – Я знаю, що їй народжувати за два тижні. І ніяк не можу позбутися від думки, як це страшно, народжувати, коли чоловік сидить у СІЗО.

– Ні. Не пологи… – І мовчить. Я вслухаюся в тишу, а потім у те, як жінку починають душити схлипи. Ці звуки рвуть на частини. Вони сповнені слабкості. Безсилля. Мій сором множиться на мільйон. Хочеться одного: опинитися поряд і обійняти.

– Люб… Ну, ви чого? Все буде добре… – Поводжуся, як батько з мамою, хоч і на своїй шкурі відчула, наскільки ця тактика провальна. Маму ці слова заспокоювали. Люба ридає голосніше та відчайдушніше.

– Не буде, Айлін... Вже не бу-бу-буде... – Вона намагається говорити, заїкаючись. У мене шлунок стискується. Повертається там знову.

Я дуже боюся цього почуття.

– Чому не буде, Люб? Що трапилося?

Вона продовжує плакати, а я вже не чекаю добрих новин. Хіба не знаю, наскільки вони будуть поганими.

– Мені сьогодні зателефонували, Айлін… Зателефонували та сказали, що я можу приїхати речі забрати. У Віті… У Віті зупинка серця. Зупинка серця ... Йому тридцять років! Зупинка серця!!!

Горе і перша розгубленість перетворюються на лють. Страшну. Надто сильну. Я слухаю, як Люба кричить. Як плаче. Як кляне. Як обіцяє вбити. Потім знову плаче.

А в мене навіть язик не повертається попросити заспокоїтись. Здається, що в мене також зупинка серця.

***

Я лишаю мобільний на дивані, не збивши дзвінок. Піднімаюсь у свою стару спальню і дістаю з тумбочки інший. Він теж лежав у тому сейфі, де була флешка.

Я знаю, що буде далі. Бекіра не стане. Я зненавиджу Айдара. Айдар не визнає, що це його відповідальність. Я буду, як і Люба, клясти і обіцяти всіх вбити. А потім щось трапиться з ним.

Він надто самовпевнений. А з ним теж це можуть зробити.

З усіма можуть.

У контактах забито один номер, який я набираю.

Чую бадьоре:

– Салам, красуне.

Нудить від того, що роблю, але альтернатив не бачу.

– Добрий день, Науме.

– Зважилася?

Мовчу.

Стискаю кулак до болю. Нігті майже ріжуть шкіру.

Наум уловлює мій сумнів. Його, напевно, складно не вловити. Зітхає, міняє позу десь там… Не знаю де.

– Ти чиниш правильно, Айлін. Все буде так, як я пояснив тобі. Його просто ненадовго затримають. Відсторонять. Кілька тижнів відпочине як на курорті. Заспокоїться. Охолоне. Провадження закриємо, потім можемо навіть публічно вибачитись.

– Він мені не пробачить…

– Це вже ваші справи, красуне. Чим швидше залетиш – тим швидше пробачить. Дитину безбатченком Салманов не лишить. Грубо, але правда.

Я навіть не знаю, до чого моє мовчання зараз. Набравши, я вже все вирішила. Але важко озвучити. Дуже важко.

У вухах знову відчайдушний жіночий плач. Я не хочу забирати речі Бекіра із СІЗО. Я не хочу думати, що мій чоловік якимось чином причетний до того, що сталося.

– Ви даєте слово чоловіка, що не обдурите?

Тепер мовчить уже Наум. Хмикає.

– Так, Айлін. Я даю тобі слово чоловіка. Нічого страшного з твоїм Айдаром не станеться.

Я відчуваю пульс, що почастішав, скрізь. Навіть у потилиці. Мене не питали, чи я готова вийти заміж за не коханого чоловіка. Але тільки я приймаю рішення, чи готова я коханого зрадити.

Ще п'ять секунд я живу у своєму минулому житті, а потім відповідаю:

– Я згодна.

***

Айдар

Атас на роботі я переживаю спокійніше, ніж шторм удома.

Про свої різкі слова шкодую швидко. Перегнув, звісно. Удвох перегнули.

Так буде ще багато разів. Тому що житимемо одне з одним ми довго-довго.

Все, сука, наше нескінченно щасливе життя.

Я налаштовую себе на це. На цьому виводжу. Зокрема виводжу і спільне нерозуміння. І її нерозуміння теж.

Я знаю, що страшно, маленька. Знаю, що на тебе давлять. Знаю, що брат для тебе – рідна людина. І вірити в те, що йому доведеться відповісти за свої вчинки, немає жодних сил.

Та й я був би зовсім відбитим, не розумій, що частина моєї провини в тому, що відбувається, теж є. Цілком можливо, сам би не попався – його підставили б. Але він усе сам. А умовний спосіб у реальному житті не канає.

Але мені потрібно ще трохи часу. Я шукаю, як розпетляти. Заради неї я будь-що розпетляю. Але й говорити про це не можу.