Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
Через десять хвилин, наближаючись до бібліотеки, набираю Вірку. Ха! Мій новесенький ай-фон завис! Тупо тисну усі піктограми, а реакції, як в імпотента на стриптиз! Навіщо було викидати стільки грошей на черговий брухт? Добре, що не піддалася на вмовляння Дарини купити собі «Вертушку».
Ставлю машину ближче до кав’ярні і сигналю, сподіваючись на Вірчину кмітливість. Та де там! Бачу крізь вітрину, як вона заглибилась у якусь книгу. Обережно відсьорбує гарячий напій. Доведеться таки спотворити майже академічну атмосферу своєю присутністю.
— Вір, я сигналю-сигналю, а ти не чуєш! — роздратована, присідаю на стілець біля сестри.
— Ой, вибач! Ми ж домовилися про дзвінок. А я зачиталася, — відповідає вона, закриваючи пошарпаний томик під назвою «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу».
— Це на тему твоєї дисертації? — я реагую на знайоме прізвище на обкладинці.
— Ну, що ти! Жодного стосунку до неї. Так, самій цікаво. Ти присядь на секундочку, я каву з заварним доп’ю, добре? І тобі замовлю. Вона тут зовсім непогана.
Ненавиджу це словосполучення! Для свого життя усе вибираю у найвищій формі порівняння або «де люкс».
— Ні, дякую. Давай швидше! — відмовляюся, не маючи бажання кавувати саме тут.
Я обводжу поглядом простеньку кафешку з книжковими полицями та фото старого Львова у рамках по периметру і столиками з періодикою при дверях. Відвідувачі — здебільшого ті, хто, як і моя Віра, підмерзли у книгосховищі. Два стареньких голомозих чоловічки, наче міністри таємної канцелярії, завзято, але майже нечутно про щось сперечалися над товстенною розгорнутою книгою. Три юних вертихвістки-студентки пили каву і хихотіли, поки їх думками раптово не оволоділа моя присутність, точніше мій зовнішній вигляд. Ну і книгогризка моя люба Вірка! Нудьга-а! Я хочу зараз же пройтися по бутіках.
— Вірунь, ну що? — починаю її підганяти.
Але готові зірватися з язика слова зносить у небуття поривом вітру, що його створює протяг від прочинених дверей. Знайома постать, яка у них з’явилася, кардинально змінює мої плани. Приємно дзеленчить «музика вітру», зачеплена відкритими дверима.
— Замов мені каву. Я передумала.
— Ну, звичайно, — Вірка іде до бармена.
Ігор заходить у приміщення, підтримуючи під руку черепаху Тортилу з Золотим ключиком у руці, що трансформувався у старечий ціпок. Поміщає бабуленцію за сусіднім столиком і робить крок до мене. Він мене відразу помітив! У грудях запрацювала кузня.
— При-віт! — Ігор галантно цілує мою руку. — Я здивований. Аж ніяк не сподівався тебе зустріти тут.
«Я — прекрасна сьогодні! Ти вчасно тут з’явився!»
— А я іноді ходжу у бібліотеку поновити свої знання, — повідомляю майже зверхньо.
— Цікавишся Рабле? — він ковзає оком по обкладинці.
— Так, обожнюю його квіти.
Ігор усміхається. До нас підходить моя сестричка і наступає мені на ногу.
— Це моя сестра, Віра. А це — Ігор.
Він цілує руку і їй.
— Дуже приємно. Але я, на жаль, мушу вас зараз покинути, — кидає погляд у бік Тортили. — Маю дуже важливу бесіду зі своїм колишнім науковим керівником. А якось іншим разом із задоволенням з вами посиджу!
«Зараз запитає, коли ми можемо побачитись!» — з надією тьохкає серце.
Виникає пауза.
— Ми якраз зібралися вже йти, — відразу зорієнтувалася я.
— А як же кава? — здивовано запитує Вірка.
— Я забула, що домовилася про зустріч не пізніше третьої! — намагаюся не скомпрометувати себе.
— Радий був тебе бачити, — прощається Ігор і сідає до черепахи. — Привіт Василеві!
— Дякую! Я передам, — усміхаюсь лівим кутиком вуст.
«І що? Все?! Передай вітання чоловікові!» Краєм ока зауважую, що він не зводить з мене погляду. Цікаво, хто він: мачо? Але ж і доглянутий, зараза, як дамочка. Без цяцьок у вухах, на щастя! І сивину не зафарбовує.
Ні, він — нормальний мужик. Інакше б не засів так мені у думках!
Я повільно виходжу, як у старому кіно, обережно прикриваю важкі вхідні двері… Але мене ніхто не наздоганяє. І навіть не гукає… Якось мені не по собі, образливо, чи що?! Я помилилася у ньому?! А може, мої емоції сильніші за його?! Чи він намагається продовжити інтригу, бешкетник?
— Ти переплутала Рабле з Моне, — раптом вривається у мої думки Віра.
— Що? Що я переплутала? — не врубаюся, про що вона говорить.
— Моне — французький імпресіоніст. А не Рабле — автор «Гаргантюа і Пантагрюеля». Цей твій знайомий Ігор дуже тактовний.
— Він з усіма такий, — відповідаю, наче крізь димову завісу.
— З тобою усе добре? Кави не торкнулася, задумлива якась.
Я роблю над собою зусилля. Намагаюся вийти у реал і закриваю вікно попереднього документа на дисплеї мого мозку. «Давай!» — подумки кричу навздогін Ігореві і остаточно змиваю враження від останніх п’яти хвилин.
— Все нормально. Я тільки забула дівчат попередити, що збираємося на вечерю через дві години.
— А ти встигнеш мене закинути додому? — ніяковіючи, цікавиться моя сестра. — Бо я можу і на маршрутці…
— Ти що? Не хочеш з нами розвіятися, трохи погомоніти?
— А я вам не буду заважати? — удавано.
— Все, Вірка, ти мене дістала! Маєш три дні уїкенду — розслабся і кайфуй!
Нездара чи альтруїстка?
Протягом двох солодких годин, проведених з Віркою у магазинах, я із задоволенням спустила дві Васьчиних зарплатні плюс вартість комплекту зимової гуми для мого лексуса. Моя сестра з виразом непідробного осуду на обличчі від такого марнотратства ставила пакунки на заднє сидіння автомобіля. Але особливо і не відмовлялася від дарунків!
— Ой, Віруня! — Дарина завжди дуже тепло ставилася до моєї сестри, чого я ніколи не могла пояснити. — Ти такою модняшкою стала! Ну, викапана english teacher!
— Дякую, Дарочко! — Вірка ніяковіє від такого компліменту. — Це все Люба! На її прохання у магазинах підібрали мені такий гардероб, що я майже ні від чого не змогла відмовитися.
— Та не слухайте ви її! Вона футбольнула половину брендових речей, — втручаюсь у її балаканину. — Ледь це їй впхнули. А нічого, правда?!
Віруня стоїть на невисоких зручних підборах чорних замшевих туфель Ріпа з акуратненькими бантиками, що кокетливо прилипнули збоку. І ця цнотлива краса бездоганно гармоніює з таким же бантиком під грудьми на сіро-чорному платті а-ля трішки вагітна Рокко-Барокко.
— Класика завжди у
