Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
— То які, ви кажете, у вас є тури до Стамбулу?
— Скільки часу ви хотіли би там провести? — зорієнтувавшись, питає дівча.
— Оце правильне запитання! Прогрес, дорогесенька! Лян, як довго податкова протягне без Дарини Миколаївни?
— Я думаю, що за три дні там точно не буде Помаранчевої революції.
— Чудово, в нас якраз є те, що вам треба: екскурсійний тур у Стамбул на три дні з відвідуванням собору св. Софії, Голубої мечеті…
— А Топкапи у програмі є? — цікавиться Рокса.
— На жаль, недавно з однією російською тургрупою стався інцидент, і поки що наших в колишній султанський палац не водять, — із співчуттям сказала дівчина.
— І що ж там сталося? — цікавлюся я.
— Та що? Діамант хотіли старити! — несподівано каже дівча.
— Ні фіга собі! — вдаю подив. — Треба тобі тих музеїв, Лян! Краще запропонуйте нам якийсь готельчик на березі моря.
— Є один дуже хороший, тризірковий…
— Ні-ні! Тільки п’ять, але не дуже дорого, — підкреслюю я.
— Що ж, не знаю, чи це вам буде недорого… Це в районі Султанахмету. Він називається «Азія», колишній відреставрований османський особняк просто над самою протокою Босфор. З розкішними номерами і неперевершеним видом з вікна, — рекламує тур-менеджер.
— Нам підходить! — твердо кажу я, розглядаючи біло-кремову гамму умеблювання готелю.
— Я не знаю, Любо! Треба здзвонитися з дівчатами, — сумнівається Рокса.
Після недовгих перемовин ми забронювали квитки на літак і два двомісних номери у цьому східному палацику.
Хто сказав, що відпочинок починається з дня поїздки?! Відпочинок починається на порозі туристичної агенції!
Однак, коли валізи були вже майже спаковані, якщо так можна сказати про мою невеличку дорожню сумку, сталося непередбачуване. Захворів Даркин малий, і їй довелося терміново поїхати спочатку додому, а тоді з ним у санаторій.
— Алло? Трип’ята, ти мене чуєш? Як там тобі у Моршині? — питаю подругу, нудячись у залі очікування в аеропорту.
— Та чую! Не горлань! — голосно шепоче у мобілку подруга. — Малий заснув. Я не можу говорити. Передзвоню пізніше. Або ні, зачекай, я зараз вийду на балкон.
— О, то у вас там хороший номер, з балконом, — починаю з’ясовувати деталі.
— Ага, просто супер! Курди, і ті живуть ліпше! — з сарказмом відповідає Дарина, глухо грюкнувши дверима. — Обірвані штори, напастовані смердючі підлоги, запрана сіра постіль і старі скрипучі ліжка…
— Жах! — уявляю собі цей острівок «радянщини».
— Це ще не все: душ разом з туалетом, кришка якого кожного разу лупить по хребті! Уявляєш, як комфортно?
— Та ти не зважай! Це ж тільки на три тижні! Приїдеш додому і посидиш на своєму стильному унітазі, — намагаюся її розвеселити.
— Ну, знаєш! За такі гроші, що я їх заплатила за цю діру, тут міг би не гірший стояти. А до того ще й гори будівельного сміття під вікнами. Вони тут, бач, ремонтують все потихеньку.
— Совдепія!
— Це ще нічого. А ти уяви собі, що вони тут ще й хабарі вимагають, щоб призначити тобі процедури, які тобою і так вже оплачені!
— Нічого собі! — я справді вражена. — Та ж ти заплатила, як за нашу «Азію»!
— А чорти б його вхопили, цей «Крокус» разом з їх начмедом! От противна баба, відразу поцікавилася, чи я за профспілковою путівкою сюди чи купляла! Розумієш? Купляла — значить, маєш гроші!
— Ну-ну, ти розберешся! Головне — це лікувальна водичка і спокій. Не нервуй.
— Відмучимо тут до кінця, і більше сюди ні ногою. Я краще у Баден-Баден дитину повезу. Трохи дорожче, зате з комфортом і без нервових зривів. Це «СПА по-совєтськи» мені не потрібне! — обуренню Дарки немає меж. — Заздрю вам, дівоньки: море, турецька кухня, обслуговування, як у раю…
— Нічого, це ж не остання наша спільна поїздка! — заспокоюю її. — Ми тут поки сиділи в залі очікування, надумали разом у Берлін злітати. Як тобі?
— Бундес — це круто! Але ж мова?! Найсправжнісінькими німаками там будемо саме ми.
— Дурниці! А Аліска нащо?!
— Точно. Ну, тоді ще поговоримо при зустрічі. Хороших вам вражень і покупок. І за Лількою там пильнуйте! Вона така легковажна, — турботливо.
— Єсть, Дарино Миколаївно! Вже оголосили посадку, бувай!
У польоті Лілька трусилася, як Сірко нашої тітки, коли на ньому бліх травили.
— Ти боїшся чи що? — питає Лянка.
— Ще з дитинства, — відповідає трясогузка і замовляє собі коньяк для хоробрості.
Думаю: «Куди це вона могла дитиною літати?! Ще й у селі! Хіба з груші сторч ногами».
— У мене дядько був військовим льотчиком. Розбився, коли мені було всього п’ять. Тоді у нашій родині такий плач стояв, мама дорогая! І я дядька Петра добре пам’ятаю, він мене дуже любив. Своїх дітей у нього не було…
— Тобі треба до психолога, і увесь твій страх змиє, як дощем, — раджу їй.
— Треба-треба. Ну, подружки мої, давайте за успішну поїздку, — виголошує тост Лілька.
Ми підтримуємо її грейпфрутовим соком. У нас, слава Богу, ніхто на літаку не розбивався!
За понад дві години польоту наша перелякана подруга була вже така, як треба. А треба їй небагато.
У готелі над самою Босфорською протокою (дівка з агенції не збрехала!) нас зустріли майже як кінозірок: букет квітів для кожної, шампанське і фрукти у номері. Два дабли без Дарини нам були без потреби. І ми замовили королівський номер. Розкішні апартаменти і ліжко зі справжнісіньким балдахіном! Балкон над водою, вікна з видом на протоку і одне на місто — просто сон української провінціалки. І нам теж так нічого.
Лілька відразу ж заснула на круглому двоспальному ліжку, чим довершила неодухотворену красу номера.
— Ось хто з нас Роксолана, — глянувши на руде пружне Лільчине волосся, сказала Лянка.
— Вона така сама Роксолана, як і її підробні цицьки! — глузую.
— Ну нащо ти так?
— Все одно вона не чує. А ти якась замріяна…
