Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Мені так зручно. Я ж не вертихвістка якась, — доволі чванливо.

Вірка теж дама з характером. І переробляти себе під чиїсь стереотипи не дасть. Її життя вже давно усталилося: дім — сільськогосподарський інститут, де вона працює, — і діти. Чоловік Грицько вже давно не на першому місці, і навіть не у п’ятірці пріоритетів. Тому зовнішній вигляд не відіграє у її житті важливої ролі. Тобто не такої важливої, як у моєму з подругами вируючому потоці.

Вправно оперуючи дерев’яними паличками, ми смачно обідаємо у нашому улюбленому ресторані східної кухні на Кримській. Вірці малесенька офіціанточка приносить палички навчальні, перев’язані гумкою. До чого тільки не додумається українська душа!

— Як твої справи, Ліль? — я вже пару днів її не бачила і не чула.

— Кепсько, — мляво відповідає Лілька, не відриваючи очей від салату з морської капусти з кунжутом.

— То коли ж ми нарешті летимо в Стамбул? — запитує Лянка, щоб не розвивати болючу тему Лільчиного кохання.

— В нас на роботі така запарка. Я просто не знаю, — відповідає Дара.

— У нас завжди запарка, — підкреслює Лілька. — Треба на все махнути хвостом, взяти лікарняний і розслабитися.

Бачу, що два тижні неаргументованої відсутності об’єкта бажань вже не так ковбасять нашу подругу.

— Та мені голову здіймуть! Ти що, думаєш, шеф не знає про наші з тобою махінації з довідками?

— То давай просто відпросимося, — ниє Лілька.

— Дівчата, ще днів десять потерпіть, добре? А підбирати готель можна вже.

— Ви що, збираєтеся самі їхати у Туреччину?! — здивування Вірки більше за дефіцит бюджету України.

— То й що? — запитую.

— Це ж ісламська країна. Там жінка нічого не важить. А ви самі…

— По-перше, ми вже були там. А по-друге, тих, хто шукає пригод, турки дуже швидко ідентифікують, — пояснюю елементарне.

— Можливо. Але ж пригода може сама знайти вас, — не вгамовується сестричка.

— З твоїми поглядами, Вірунь, нам далі Криму їздити не можна. Вкрадуть! — сміється Дарина.

— Ми знаємо правила руху і будемо стежити за знаками на дорозі, — додає Роксолана, чим кладе край подальшим запереченням Віри.

— Вірунь, а коли у тебе захист? — цікавиться Трип’ята.

— Про це ще рано говорити, — не хоче розвивати тему сестра.

— Ой, дєвушкі, а я колись теж хотіла написати дисертацію, — протягнула Дарина.

— Тільки й того, що хотіла, — зауважую я.

— Не тільки! Я ж була в аспірантурі цілий рік! — не погоджується подруга. — Щоправда, ні фіга не зробила. А потім вийшла заміж і… Наливай саке, Ліль.

— А у мене все точно навпаки, — каже Віра, проковтнувши незвично теплий напій. — Спочатку сім’я, а тепер, коли кожен зайнятий собою, я задумалась над науковою роботою. Та й то через постійні дорікання нашого завкафедри.

— І коли ти це все встигаєш? — питає Роксолана.

— Переважно у бібліотеці. Кажу, що затримуюся на роботі. Бо вдома Грицько анічогісінько не дасть написати.

— Дівчино, — Дарина підкликає офіціантку, — а принесіть-но нам звичайної нашої горілочки із льодом. Бо від цієї «сачі» ні в голові, ні в душі. Правду я кажу, дівчата?

Розмова спрямовується у звичне русло, і ми одностайно погоджуємося.

— Так ти кажеш, що чоловік тебе ревнує до роботи? — перепитує Дарка.

— Та робити йому нічого, от він мене й займає. То те йому зготуй, то інше. А ще там не прибрано, тут не вимито, або й зовсім «йди пробки поміняй, бо струм вибило».

Вочевидь моїй сестричці і японського пійла вистачило. Зазвичай вона у мене жіночка ду-уже стримана і на життя ніколи не скаржиться. Навіть мені!

— Так-так, дамочко, та ти його зовсім розпустила. Він же сільський хлоп! Бугай! А вони навчені пахати, наче коні. Коли ж ти зробила цю помилку? — запитує досвідчена Дарина.

— Дарусю, та наш Гриць ніколи не був конем! — мене душить сміх. — Він завжди був серед крутих пацанов, ще з інститутських часів, — я розпускаю пальці віялом і роблю характерний жест.

— Так, — підтверджує Вірка. — Він і на офіційній роботі ніколи не працював. Спочатку займався валютою, а потім на митниці поперло…

— А тепер там все під контролем! То чим же він займається?

— Я ж кажу — мною! — нагадує моя вже веселенька сестриця.

— А гроші?!

— З цим трудно. Доні попідростали. Увесь час чогось нового потребують. От я і працюю над дисертацією.

— І тобі пару сотень до зарплати докинуть, коли захистишся. Якраз на три дні жерти купити! — глузує Трип’ята.

— Ну, хоч щось!

— Не будь глупа — жени його з пляжу. Самій більше місця буде. А там — глядь, і хтось інший появиться.

Вірка — не я, у неї домостроївські погляди. Вона навіть припустити такого не може. Хай там що, а шлюб до гробу!

— Я не така прогресивна, як ти, Дарусю.

Делікатне пояснення. А означає: «не вчи мене жити».

Та Дарину Миколаївну, коли вона розійшлася, не зупинить ніщо, навіть асфальтовий каток. Я певна, що вона і після нього підніметься, стрепенеться, як блакитний кіт з «Тома і Джеррі», і доведе почате до фіналу.

— Ну, припустимо, на харчі вам вистачає. А одяг двом дівкам, що ростуть, і тобі хто купляє? — запитує Дарка.

Судячи з того, у чому усі вони ходять останніх два роки, то все це моїми стараннями. Після наших спільних шопінгів.

— Дарцю, ти — не Вірчин інспектор. Дай їй спокій! — грубо обриваю подругу, яка вже зарвалася.

— А, ну вибач, Вірунь. То не моє діло, справді, — дійшло до Дарини. — До речі! Може, я і не ваш інспектор теж, пані Любо. Але на правах давньої подруги дуже хочу поцікавитися — хто вам той мужчина, котрого ми зустріли у Лянчиній галереї на презентації?

— Та так, знайомий Василя, — перелякана Вірчиною присутністю, пояснюю я і показую очима на сестру.

Але Дарка вже добре вгашена і натяків не зауважує.

— А не «такай»! Мене не проведеш. Ти на нього запала. Я це помітила.

Зле, дуже зле, Трип’ята, що ти нічого зараз не бачиш. У