Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

Рішардова коханка явно не чекала такого розвитку подій. Вона починає дико верещати, що її убивають. Дарина хапає її за рагульську хімію на голові і мало не копняками виштовхує за двері.

На крики прибігла адміністрація. Але ми вже встигли навести порядок.

— От, паскуда! Весь вечір зіпсула! — скаржиться Дарка, повертаючись за столик. — Ти як, Лян?

Рокса стоїчно мовчить, а за мить каже:

— Я, мабуть, додому поїду. Мені треба в душ. Ти мене підкинеш? — і, як дитина на маму, дивиться на мене.

— Так, аякже, — відповідаю я і думаю: «Тільки не треба на мене дивитися з такої відстані. У нас всього чотири роки різниці!»

— Ну, ми з Лількою теж по хатах. Здзвонимося!

— Па, — махаю рукою Дарині вже з вікна Луки. Так я називаю свого любого лексуса.

Роксолана сидить тихо, наче на поминках. Інша б на її місці обурено кричала, кляла чоловіка нецензурними словами, а ця сіла і губи стисла. Навіть у дзеркальце не гляне, щоб волосся поправити. Хоча тут уже й справді тільки душ допоможе.

Мене ця мовчанка гнітить.

— І звідки та відьма взялася! — злостиво.

— Прилетіла на мітлі.

— Що?! На якій мітлі? — я суплю брови. — Що ти несеш?

— Коли ми перестаємо бути ангелами, то перетворюємося на відьом… А відьми літають на мітлах.

— Весело, — я не зовсім розумію хід її думок.

— Це не вона винна, що так сталося.

По-моєму, у Лянки мозок звурдився!

— То може, це ти у тому винна?

— Ні, і я теж жертва. Ми обидві жертви Рішардової непорядності.

— Казьол, — підсумовую я.

— Давай помовчимо, — просить Роксолана.

— Як хочеш.

Через годину ми стояли під її будинком у Зубрі.

— У вікнах світиться. Я б не хотіла йому пояснювати, що сталося, — каже Рокса.

— Розумію, — я вмикаю сигналізацію і підіймаюся разом з нею.

Її чоловік сидить на білій волохатій канапі і вивчає якийсь дизайнерський журнал. Елегантний атласний халат кольору перестиглої вишні нагадує мені кадр із фільму «Хрещений батько».

— Росю, цо сє стало! — з непідробним переляком на обличчі він іде у ванну за Лянкою.

Ображена дружина голосно хряскає дверима перед його носом. Він стукає у двері. Вона включає воду. Нарешті я чую її ридання.

— Матка бозка! — промовляє він польською (його бабця по маминій лінії — полячка). — Любцю, хоч ти скажи мені у чому справа!

— Взагалі-то, це — не моє діло. Але сталося те, чого і треба було сподіватися, — намагаюся говорити на підвищених тонах, щоб подрузі було чутно. Розповідаю усе, як було, але в авторській редакції.

— Якась навіжена з ідіотським червоним бантиком на голові і намальованою чорною родимкою на вилиці накинулася у кафе на твою Росю з кулаками. Мало того, вона вирвала їй половину шевелюри і облила кип’ятком!

— Не пе-ре-більшуй! — схлипуючи, кричить з душу заступниця усіх стражденних.

О, те що треба! У Рішарда починають розширятися зіниці і роздуватися ніздрі. Він багровіє до одного кольору з халатом і жене у спальню.

— Та я єй заб'є! Пся крев! — він лається по-польськи і щось перекидає у шафі.

Дзвонить мій малий.

— Так, сину, я слухаю.

— Мам, здається, у мене температура, — невпевнено повідомляє.

— Попроси Петрівну, щоб поставила тобі градусник. Я вже їду додому! — і кричу Лянці, що негайно мушу тікати.

— Іди-іди, Люб.

Вона виходить загорнена у великий махровий рушник, в якому подібна на слім-сигарету.

— Вибач, що затримала. Дякую за все. Лети у свою Конопницю.

З Орестом все було нормально. Він не захворів. Просто вирішив трохи понервувати домогосподарку і не йти до школи. Яке ще дитя: градусник нагрів на батареї!

Василь передзвонив, що знову затримується на роботі. Насолоджуючись самотністю, я вирішую повисіти трохи в «Однокашниках». Однак, щойно я набрала логін і пароль, задзвонив телефон. Це Рокса.

— Так, Лян. Як ти?

— Я тебе ні від чого не відриваю? — говорить абсолютно спокійним врівноваженим голосом.

— Скажімо, не заважаєш. Я сиджу в Інтернеті.

— В «Однокашниках»? — здогадується. — То я задзвоню завтра.

Ігнорую її останню фразу.

— Як ти почуваєшся?

Переглядаю свої повідомлення.

— Все нормально. Ми переговорили з Рішардом, і він поїхав до тієї Каськи.

— Що це за заморське ім’я у неї?! Вона теж полячка? Як поїхав? Після всього, що сталося? — ошелешена, я згортаю вікно.

— Любо, історія постійно повторюється. Він знову клявся у вічному коханні, просив пробачення і так далі… Потім зірвався і сказав, що раз і назавжди поставить цю ідіотку на місце.

— Для цього він поїхав до неї? Він що, не міг її послати по телефону? — я здивована.

— Він так і зробив, але вона щось верещала йому у трубку, плакала, просила приїхати. Ти ж знаєш, який він м’якотілий, особливо з жінками, — ніби між іншим, зауважує Лянка. — Але я не тому телефоную. У мене є пропозиція: давай злітаємо з дівчатами на пару днів у Стамбул. Там вже дерева цвітуть. Краса неземна! Звичайно, якби у всіх були візи, можна і в Мілан чи Рим змотатися.

— Ні-ні, Стамбул — це супер! Там такі смішні ціни! Провітримося, підробного шмаття накупимо. Ніхто не відрізнить! — я мало не стрибаю від радості.

— Точно! Кажуть, сама Таня Горак купує підробного Версаче у столиці Османської імперії, — розігріваючи мене, заявляє Лянка.

— Ти ж про Туреччину говорила…

Роксолана сміється.

— Та ж Стамбул і був колись столицею Османської імперії. Сулейман, Роксолана… Ну… — намагається мене скерувати.

— А, так, щось пригадую. Не забувай, що ми всі економіку закінчували. Решту вивчали по телевізору, — жартую я, пригадуючи веселі студентські роки.

— Тоді давай, до завтра. Визначимось з датою. Дівчата точно не будуть проти! — радісно запевняю я.

— Па, добраніч, Любо.

Ідея — просто грандіозна! Поїздка з подругами без чоловіків і дітей, це як другий медовий місяць. Але не на двох, а тільки для одного самозакоханого!

Окрилена пропозицією Роксолани, я закриваю Інтернет, навіть не кинувши оком, хто був гостем на моїй сторінці.

Вночі мені снилося, що я, напівгола, скачу на білому коні по барвистих квітучих лугах, залитих талою водою. І моє довге біле