Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

Мачо

Раніше я терпіти не могла чужих людей у себе вдома. Маю на увазі обслугу. Спочатку не могла змиритися з присутністю няні. Мене бісило кожне її слово, сказане мені як порада. Але ж треба було комусь допомагати доглядати за сином! Пізніше довелося наймати прибиральницю, коли ми придбали будинок у Конопниці. Це таке невеличке село під містом. Його сміливо можна назвати львівською Рубльовкою. Тут, за справжнім шлагбаумом з охороною, скупчилися вельми промовисті «хатинки» місцевої фінансової еліти. Неозброєним оком видко, як змагаються сусіди, намагаючись перевершити один одного у розкошах і комфорті. Коли одні викопують басейн на сто квадратів, інші тут же обкладають мармуром паркан, або купують додатковий автомобіль престижної марки, або, щонайменше, наймають прислугу і так далі… Ми з чоловіком, звісно, тримаємо марку.

Ось і постало питання про присутність якоїсь людини у домі під час сімейних поїздок. Звичайно, перший час Василь намагався задіяти своїх підлеглих. Але це було дуже неефективно: періодично засихав якийсь із моїх вазонів; кіт Д’ябло часом по кілька днів залишався то по один, то по інший бік вхідних дверей; садівник впадав у запій, не стриг газони і не доглядав сад-город. Тоді ми і вирішили найняти Олену Петрівну. Одразу все стало на свої місця, і ми з Ваською перестали на відпочинку сіпатися, як роботи Вертери, на кожен телефонний дзвінок.

Домогосподарка моментально перехопила усі хатні справи. Навіть ті, про які її ніхто не просив. Цього разу я не була проти, маючи попередній досвід ведення домашнього господарства. Петрівна лише раз на місяць, на вихідні, їздила до себе додому, на село під Жовквою. Там вона колись вчителювала. Але смішна зарплатня просвітителя у нашій країні змусила її прийти до нас. За рекомендацією моєї сестри Віри ми прийняли її у наш дім. І поставили зарплатню трьох директорів школи, плюс повний пансіон і проживання.

Сьогодні вранці водій Василя привіз мою дорогоцінну сестру з вокзалу. Петрівна вже наварила і напарила усього, на що була здатна. Вірка завжди була у захопленні від її страв.

Обережно розклавши речі біля вхідних дверей, наша гостя відразу попрямувала на кухню.

— Доброго ранку, Олено Петрівно!

— З приїздом вас, Віронько! — сердечно.

Моя домогосподарка готова була падати сестрі у ноги. Так щиро вона її любила. А може, просто була вдячна?! Що теж велика рідкість у наш час.

— Проходьте, сідайте. Пані Люба зараз спуститься. Я вже чула, як шумить вода у її ванній. Восьма година — це для неї занадто рано. Зазвичай вона прокидається не раніше десятої, — пояснює усміхнена Петрівна. — Кави, чаю, а може, соку?

— Мені, будь ласка, каву з молоком, — замовляє і зауважує: — Люба завжди любила поспати. А Орестик вже у школі?

— Ні-ні, теж зараз буде снідати. А як там справи удома? Що чути у наших краях? — із ноткою ностальгії питає Олена Петрівна.

— Та все, як і було. Це тут у вас постійно все гуде і грюкає, як на сталеливарному.

— Ну, а як ваші діти, чоловік?

— Дівчата ходять до школи. Добре вчаться. А Грицько — промишляє, як і раніше. Звик уже до такої роботи. Хоча статки вже не ті.

— Тітко Віро, привіт! — Орест збігає східцями, хапає канапку зі столу і стрімголов біжить на вулицю. — Мене класна приб’є! Вже майже пів на дев’яту.

Я іду слідом, витираючи мокре волосся рушником. Обіймаю сестру. Виявляється, в неї призначена зустріч на одинадцяту. Тож ми неквапом снідаємо. Потім Вірка оглядає свою кімнату нагорі, і ми збираємося їхати у справах.

— Я тебе підкину, а потім заберу. Коли ти закінчиш? — питаю Вірку, натягаючи туфлі зі шкіри пітона.

— Якщо у тебе якась важлива зустріч, то я повернуся в Конопницю на маршрутці, — відповідає сестра, оцінюючи мій зовнішній вигляд, зокрема, зиркаючи на взуття.

— Ти що, яка зустріч! Я просто їду у салон до косметолога, перукарки… Це не парадний одяг, заспокойся. Я ці туфельки вже другий рік ношу. Хочеш, тобі віддам?

— Ні-ні, дякую. Вони зовсім не у моєму стилі, — ніяковіє Вірка. — Та й куди я в таких? Хіба на город.

У моєї Вірки зі смаком усе нормально. А от з грошима — миші точно не погризуть. До того ж вона занадто горда, щоб приймати від мене ношені речі. Якщо я подарую щось новеньке, але не дуже екстравагантне — візьме, а ношене — нізащо. Я й не наполягаю, маю кому роздавати.

— На город?! — я в щоці. — На город я тобі Іванича (наш садівник) гумаки дам. А в цих я ще у ресторан піду.

Сестричка робить вигляд, що не слухає.

— Тоді заїдеш за мною десь о першій. Ні, краще о другій. Я ще в наукову бібліотеку мушу зайти. Відтам мене і забереш, якщо тобі зручно.

— Ти про книгосховище на Стефаника? — здогадуюсь.

— Ну, а про що ж? — дивується Вірка.

— Домовилися. Заразом і пообідаємо! — погоджуюсь я, прикидаючи, куди з нею можна піти, щоб не злякати оточуючих її прикидом.

Після недовгих роздумів починаю розуміти, що дрескод моєї Вірки не вписується ні в які рамки.

— Вірунь, а може, ми спочатку заїдемо у якийсь магазин? Щось тобі купимо, дівчаткам… Я ж не була на жодному із ваших днів народжень, — обережно питаю я, виїжджаючи за ворота.

— Ну, так! Ти ж дуже занята, — із вдаваною образою в голосі каже сестричка. — Дім, робота, турботи…

— У кожного своє життя, — не збираюся терпіти її докори. — То ми домовилися?

— Не знаю, я мушу подумати, — Вірка явно кокетує. — Це ж купа грошей! Ти не вмієш бути ощадливою.

— А в мене, слава Богу, не має такої потреби — раз. І на подарунках сестрі та любим племінницям ніхто не економить — два.

— Ну, добре. Тільки без зайвого лоску! — погоджується сестричка не без умов, як і завжди.

Висадивши Вірку під універом, я тут же передзвонила своїм знайомим у бутіки. Домовилася, щоб приготували для мене щось не надто яскраве, зовсім не розкішне і познімали цінники на усіх тих речах. Продавщиці уже знали ці мої традиційні покупки раз на рік. Ще жодного разу мене не підвели.

А тоді їду у «Венеціано».

— Здравствуйте,