Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Мені теж близьке мистецтво Сальвадора, — каже Ігор, поправляючи елегантні окуляри. — Палітра його фарб і настрій у картинах надихають на дуже глибокі думки про своє альтер-его.

— Про кого, про кого? — перепитує Дарина.

— Про «Его», — без іронії повторює Ігор. — Внутрішнє «я» кожного.

— Так-так. Я була вражена, коли вперше побачила його «Сон», — раптом пригадалася фотка з «Офісіеля» чи то «Вог». — Це була фотографія моєї душі!

Здається, після цієї фрази його погляд у мій бік став ще теплішим і глибшим. «Бідненькі, які ви примітивні, коли захоплені!» — блискає у моєму мозку.

— А тут, — я намагаюся підживити цей паросток, що став активно розростатися, — мені впала в око одна скульптурна композиція. Я хочу звернути вашу увагу на неї.

І я веду їх вздовж експонатів, шукаючи щось більш-менш схоже на реальні речі. Все не те! От нафігачать якоїсь байди ті митці, а що воно таке — біс його знає! Але ось ніби якась собака з м’ячиком у пащі.

— Гляньте, скільки натуралізму у цьому псі…

— «Бій титанів», — читає табличку під скульптурою Дарка.

Я роблю спантеличену міну.

— У кожного свій погляд, — безапеляційно рятує ситуацію Ігор, і я йому вдячна. — Кожен має право бачити те, що він хоче. Цінність об’єкта від цього не зменшується. Але тільки…

Я вже не слухала, що він говорить. Я бачила тільки його кавові очі. Я чула тільки його співучу мову. Ніхто не вміє так перебирати і обертати словами, як він. Навіть сама Лянка з її елітним походженням. Ніхто не вміє так красиво розказати про мій внутрішній світ, який я сама не знаю.

Він ніби тільки зі мною говорив і тільки для мене. Хоча поруч вже давно стояли і слухали і мій чоловік з Клеопатрою, і Роксолана з Рішардом, і наш дорогоцінний мер зі своєю половиною. Тільки Дарка проникливим поглядом вивчала мене.

Презентація вдалася. Роксолана продала п’ять картин і дві скульптури, серед яких був пропіарений Ігорем «Бій титанів», що впав в око голові Львівської міської ради.

Пізно увечері подзвонила моя старша сестра. Запитала, чи може зупинитися на час зустрічі зі своїм рецензентом у нас. Вірка працює над дисертацією. Зануда ще та! Але я відразу відповіла згодою. Сказала, що ображуся наступного разу, якщо вона мене буде про таке питати.

Інцидент

Лілька вже цілий тиждень, наче зубний біль. І де тільки вона була, коли на небі гордість роздавали?! Напевно, стояла у черзі на новий манікюр.

— Дарунь, чому він не відповідає на мої дзвінки?

— Ти йому ще есемеску надішли! — закотивши очі, відповідає Дарка.

— Сто разів уже надсилала, — дивує нас нещасна.

— Та ти геть здуріла! Перестань його доймати. На фіг он нам нужен. Ми тобі іншого знайдемо. Без багажу у вигляді покинутих жінок і дітей, — насміхається Дарина.

— Це не він їх покинув, а вони його! Ти ж чула, як він це казав.

— Я ще пам’ятаю, як він тобі казав, що має ділову вечерю. А сам де ошивався? Не пригадуєш?

— Боже, ну чому я така глупа?! — Лілька опускає голову на стіл, і її кучеряве волосся розсипається пухнастим осіннім килимом.

— Перша твереза думка в твоїй голові, — зауважую я і додаю: — Ліль, ти ідеш на поправку!

— Хто? Лілька?! — сміється Дарина. — Та вона не заспокоїться, поки він нарешті її не пошле! І то тільки за другим разом.

Ліля починає нервово сіпати плечима, ніби зараз розрегочеться або розридається. Ще тільки цього не вистачало!

Прошу офіціантку принести негазовану воду.

— Дар, перестань, — осудливо каже Лянка. — Не можна так!

— От посидить вона у тебе над душею тиждень, і тоді скажеш: не можна чи треба?!

Ситуація заходить у глухий кут. Прорив робить Роксолана:

— Дівчата, а ви нічого не сказали про мою презентацію. Що на людях — не рахується. Там критикувати заборонено!

— Мені справді сподобалося. Дуже навіть гламурно, — відгукується Дарина. — Багато цікавих людей було. От тільки шкода, що майже усі прийшли зі женщінами. Ти не можеш запрошувати їх самих?

— Так заведено — приходити удвох. Але я нікого не примушую.

— Ну, та ті, що непримушені кимсь, були абсолютно безперспективними кандидатурами. До речі, а на скільки ти попала за запрошення Роксани?

— Сума була кругленька. Але піар презентації у різних ЗМІ коштував би мені значно більше.

— Зрозуміла, Любань?! А ти думала, що по старой дружбе, — переможно заявила Дарина.

— Таке бувало до «Євробачення». Тепер ніхто, перепрошую, навіть не пукне безкоштовно, — пояснила Ляна, елегантно поглинаючи салат із фруктів з кленовим сиропом. — А як вам сама експозиція?

— Для мене все ото — мазня і пацьканина, — зневажливо пересмикується Дарка. — Нехай краще Люба скаже. Вона вміє говорити про таке.

— Ну, що значить вміє? — злегка ображаюся я. — Просто мені справді подобаються авангардні рішення! Це ж оригінальне бачення світу автором. Тут потрібно дивитися душею, а не очима. По-моєму, дуже чуттєво і проникливо. Особливо скульптура двох закоханих. Ти знаєш, Лян, а я її, мабуть, куплю і поставлю в нішу у спальні. Що скажеш?

— Вона там буде на своєму місці, — усміхається Роксолана.

— А ти підпис під нею читала? — іронізує Дарка.

— Перестань! — я дратуюся, бо відчуваю, що вона от-от почне розпитувати про Ігоря.

— А хто такий цей…

Тієї миті якась ексцентрична особа з червоною квіткою за лівим вухом несподівано зривається зі свого місця за спиною у Лянки. І перевертає їй на голову горнятко гарячої чорної кави. Густа рідина патьоками розлазиться по білосніжному каре, лізе в очі і скрапує на світлу блузку.

Ми схоплюємося і намагаємося схопити кривдницю за руки. Але та видирається і, вп’явшись Роксолані в понівечену зачіску, кричить на весь зал:

— Відчепися від Рішарда, стерво! Він тебе не кохає!

Рокса однією рукою тримає волосся, щоб та його не вирвала, а другою прикриває рота у німому крику. Зате Дарина Миколаївна у своїй стихії:

— Це хто тут стерво?! — і з замахом загилила психопатці кулаком в око.

Бачу, недарма вона в залі грушу гамселила. Казала, що уявляє пику свого шефа.

— А, ну давай звідси! Поки