Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

Він був поганеньким скульптором, але талановитим бізнесменом. Його єдина у місті міні-фабрика ексклюзивної кераміки давала дуже непогані заробітки. Батьки заспокоїлися. Онука переробила дідусеву майстерню на прибуткову галерею, куди збирався на презентації увесь бомонд. Тепер ім’я покійного працювало вже не тільки на його твори, а й на роботи, які виставлялися у його колишній майстерні. Та й Рішардовій мануфактурі теж перепадав чималий шмат популярності великого предка.

— Ми ще в п’ятницю почали міняти експозицію. Я надіялася, що сьогодні закінчимо. Та щоразу якась річ виявляється не на своєму місці, — поскаржилася Роксолана, увійшовши до кабінету.

— Ти думаєш, це має значення для таких, як я? — питаю зі сарказмом.

— Все має значення, — наголошує. — І світло, і розташування предметів поруч, і навіть колір стіни.

— Та не мудруй! Мені лише б класно пропіарили ту чи іншу картину або статуетку. І все! Я готова відкрити свій гаманець і заплатити за неї.

— Ти — так. А от деякі починають торгуватися за десять євро. Аж противно робиться!

— Просто я не вмію торгуватися, на жаль. А ті, що самі торгують, ті вміють!

— Ось для них і існують такі переконливі, хоч і не дуже помітні для них аргументи, — пояснює Ляна.

— Ну, добре, хай буде по-твоєму. Не хочу сперечатися. Заварюй каву.

Роксолана закінчила єдину в Україні Академію мистецтв за фахом дизайн і ще там щось. Плюс елітне походження… Тому серед професіоналів вона вважалася дуже освіченою і талановитою. Однак, що стосувалося людської психології, тут наша Лянуся була, так би мовити, трохи недолугою. Але цей недолік ми, її подруги, завжди старалися компенсувати. Натомість не обходилися без її порад під час покупки одягу, меблів і, звичайно, хатніх ремонтів.

— Ти була у Лільки?

— Ми з Даркою весь ранок там простирчали!

— Я теж мала б під’їхати, але ж бачиш, що у мене робиться. У середу презентація «Шари і Мари». Дуже талановиті дівчатка, хоча ще навчаються. Академія покладає на них великі надії. Я вже запросила і пресу, і ТБ, і деяких членів Спілки. Хвилююся так, ніби сама виставляюся.

— А ти, до речі, могла б щось і придумати. Ти ж така обдарована, — справедливо зауважую я.

— Дякую, Люб. Але можливо, колись потім. Зараз у мене самі фьоли в голові.

— На предмет нашого Андрія з фітнес-клубу? — підколюю я.

— Ой, і не говори! Цілком одуріла, — почервонівши, як дев’ятикласниця, зізнається Лянка.

— А що ж ти мені не подзвониш, не скажеш? Я ж зовсім із життя випала на час хвороби!

— Та це я випала, а не ти! Я свідомо вже тиждень туди не ходжу, щоб якось себе стримати. А він сидить десь ось тут, — прикладає долоню до грудей, — і не йде ніяк.

Я усміхаюся із розумінням, бо у мене така сама скалка. Але я не смію нікому у цьому зізнатися. До мене раптом доходить, що я досі не позбулася солодких мрій про нього. Тоді, може, варто поділитися з подругами? Але ж потім не позбудешся запитань: як, чому, де і коли…

— Любо, ти мене чуєш? — питає Ляна, розраховуючись із кур’єром за піцу. — Про що ти задумалася? Може, з’їж шматочок? Вона без м’яса і така маленька…

— Ну, давай ма-ле-сенький, — пахощі приправ зробили своє діло, тільки-но подруга відкрила упаковку.

— Ось я і щось роблю увесь час, — продовжує Роксолана. — Намагаюся якось відволіктися, займаюся підготовкою. А він все одно не йде з голови. Навіть Рішард, який мене вже давно не помічає, зауважив, що я сама не своя…

— Знаєш, що я зробила б?

— Ну? — вона дивиться на мене з надією.

— А перевірила б його на ділі!

— Фе, жартуєш чи що? Ми ще жодного рандеву не мали, — відкопиливши нижню губу, як зоопарківське шимпанзе, з відразою каже Лянка.

Роксолана — продукт свого середовища, з високими принципами!

— Ну, то й що! Хто тепер таким переймається! Тягнеш пережитки минулого у двадцять перше сторіччя. Буде кайфово — подумаєш про продовження, а ні — то й страждання твої припиняться.

— Не зовсім безумна ідея, — ніяковіє Ляна. — А в тебе таке було?

— Аякже! Та він таким нездарою виявився у цьому питанні, що я навіть рада була, що не затягувала. А так, могла б і закохатися. Ну його на фіг!

— Ти жартуєш?! А коли ж це ти встигла? — зацікавлено вибалушила очиська моя молодша подруга. — Хто це був?

— Я так і знала, що ти накинешся із запитаннями. Ну, добре. Ми тільки-но вирішили одружитися з Ваською. Почали разом винаймати квартиру і десь за пару місяців…

— Ну, ти і стерво, вибач на слові! — зневажливо похитала головою Роксолана. — Хіба так можна!

— Давай без образ, а то я і піти можу! Ти запитала — я відповіла. Сама сказала, що це «не зовсім безумна ідея», — я починала злоститися і на неї, і на свій довгий язик.

— Ну, я ж вибачилася! Мені вирвалося. Просто Василя шкода стало. Хоча всі вони одним миром мазані! Невідомо, що там у нього… Слухай, а він не знає?

— По-перше, Ваську я ні в чому такому ніколи не підозрювала і не підозрюю. А по-друге, я тоді додому прийшла лише наступного дня.

— Капець! Так ти ж казала, що той був ніякий?!

— Зате було весело. Ми каталися на кабріолеті і стріляли з пістолета по надувних кульках. Їх нам з передньої машини його лейтенантики викидали. А Васька потім дуже скоро підвищення отримав.

— Ну, ти знов не без гидоти. Я подумала, що по любові…

— Просто так співпало, — байдуже кажу я. — І вийшло с пользой для дела.

От чорт, і з якого це дива я їй розповіла? Що у мене сьогодні — день одкровення якийсь чи що?!

— Скандалив?

— Василь? Ого! Всі шиби у квартирі повилітали, — багатозначно округлюю очі.

— А ти що?

— Клялася, як і всі, що це не повториться. «Не знаю, як це сталося» і ще щось там мямлила.