Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Алло? — хід моїх безтурботних вранішніх думок перериває дзвінок Дарини.

— Ти вже не спиш, болячко? — говорить чомусь пошепки.

— Ти вже і так подзвонила, так що можеш навіть горланити.

— Та мені не до жартів зараз, — діловито відповідає подруга. — В нас біда — Лілька в страшному депресняку. Напилася, як кіт валеріанки, і виє бєлугою. Народ на неї витріщається і рже, прикриваючись звітами. Треба, щоб ти відвезла її додому і побула там хоч трохи.

— Блін, а що взагалі сталося? Може, поясниш? — нічого не розумію я.

— Я не можу! — ще тихіше відповідає подруга. — Ти ж знаєш, як тут у нас. То ти приїдеш?

— Буду десь за годину-півтори. Мені ще треба голову вимити і вкласти…

— О, боже! — злиться Трип’ята. — Та її звідси забрати треба не-гай-но! Добре, давай так, — вона миттю приймає рішення. — Дуй до Лільки під хату і чекай нас там. Я сама її відвезу і залишу на твою тонку шию. Все, давай!

Лілька — теж ліміта, звичайна сільська дівчина. Зачепитись у місті і влаштувати своє життя вони рвали на пару з Дарою. Лільчина квартира і особлива її гордість — кухня, обладнана за останнім словом техніки, дісталися їй абсолютно добропорядним шляхом від однієї величезної фірми, що торгує побутовкою. Просто вона врятувала їх від повного краху. Не без допомоги Дарини, звісно. Від тісної співпраці цих двох ділових панянок усі виграли і отримали своє. Як то кажуть — і вівці цілі, і вовки ситі. А Трип’ята очікувала вдалого моменту для наступної сходинки у своїй кар’єрі.

Через півтори години, як і було обіцяно, під’їжджаю до Лільчиного новобуду на Ромашковій, що навпроти сихівського «віадуку». Там уже стоїть скромний Дарчин Пижик. Вони тільки-тільки приїхали: щойно почався дощ, а під її авто вже мокро.

Паркуюся і стрімголов мчу до квартири. Двері відчиняє Дарка. Позаду неї на дивані штормить п’яну у драбадан Лільку. Помітивши мене, вона ледь вимовляє:

— Любань, захо-о-о-дь іти… вип… вип… А, — недбало махнувши рукою, падає на пухкі лілові подушки.

— Боже мій, що це таке?! В житті її такою не бачила! — реальний шок.

— Ти ба, яке воно дурне? Я теж не знала, — спантеличено каже Дарина. — Це вона так за мужиком побивається.

— За яким? У неї ж не було нікого постійного! Чи я щось пропустила?

— Ти ж два тижні підтримувала вітчизняний фармацевтичний ринок! А вона завела романчик зі своїм першим коханням, якого випадково зустріла.

— Де?!

— На заправці, в Стрию. Ми з нею лікарняний на три дні взяли і махнули в Карпати.

— Так він — заправщик?! — я розчарована.

— Щяс, ридала б вона тут за ним. Господар він… цілої мережі по Україні, а недавно і до Буковеля «долинув» нарешті.

— Нєхіло.

— Та йди ти! Бабія за кілометр чую. І на фіга я поперлася на ту заправку? З нашого боку був «ДОГ», заїдь, так ні ж! На нову понесло, через дорогу, а раптом там не розбавляють!

— І що?

— Що «що»?

— Не розбавляють? — цікавлюся я про всяк випадок.

— Поки що ніби ні. Але то фігня! Ти на цю дурепу подивися! — показує рукою на Лільку, яка лежить пом’ята і розкуйовджена, як повія.

— Н-да… Розкажи все від початку, — прошу я. — Ти ще маєш трохи часу?

— Все нормально. До обіду я вільна, — відповідає Дарина і починає Лількину історію: — В Карпатах все було просто чудово…

— О, я навіть не сумніваюсь у цьому, — з розумінням посміхаюся.

— Так от, ми з Лількою і Юрчиком каталися, пили вино і їли шашлики. Ввечері тусувалися на місцевій дискотеці в ресторані… І так три дні. Він оплачував усі наші рахунки, само собою.

— Боже, який марнотратник!

— Ну, канєшно! — затягується сигаретою і провадить далі: — Якби вона мене послухала і поставила на цьому крапку, все було б о’кей. Та де там! «Дарочко, не сміши мене. Я Юрчика знаю з першого класу. Він — не такий!» Ну, понятно, що у першому класі Юрчик і не міг таким бути! А він — весь такий уважний, запопадливий, дотепний і вицяцьканий, як з картинки у журналі: годинник від Картьє, ексклюзивні лижі, костюм, черевики за індивідуальним замовленням… Піжон, одним словом.

— А білизна? — жартома питаю я.

— Та ти що! — крутить пальцем біля скроні моя подруга. — Там нічого не було, ми ледь доповзали до ліжка у номері.

— Та ти жартів не розумієш! — посміхаюся я.

— Я їй так і сказала: «він — прожигатель жізні». Сама подумай, троє дітей від трьох різних жінок. З жодною Юрчик не жив довше року. А головне, він про це говорить з таким театральним болем і жалістю! Мовляв, це вони, його жінки, не вміли і не хотіли його цінувати. Їх цікавили виключно його банківські рахунки і життя, яке він їм створив.

— Ліля, напевно, бачила у ньому тодішнього школяра, — намагаюся зрозуміти подругу.

— Я навіть не здогадувалася, яка вона може бути наївна. А він таке падло! — Дарка закриває очі руками і шепоче на вдиху: — Ох, же дурна! Ох, і дурна!

— Я щось не зовсім доганяю, у чому така трагедія?! Ну, зустрілися, добре провели час разом. Лілька-дівчина нічим не обтяжена. У чому ж справа?

— Та закохалося воно, дурне! Що ж тут незрозумілого? — дивується з мого туподумства Дарка.

— Так і що?! Він ж не приховував, що одружений! — я незворушна.

— Ну, ти даєш?! Хто ж до рідної жінки ревнує? Вона — як старі меблі в коридорі.

— Дар, то ви що, його з якоюсь дівкою… — нарешті роздупляюся.

— Якби ж то! А з двома не хочеш? — крізь зуби цідить Дарина. — Він сказав Лільці, що в суботу у нього ділова вечеря. І вони ніяк не зможуть зустрітися. Ну, ми і домовилися з нею і з Лянкою, що підемо, як і раніше, в Арсенів нічний клуб. Але там було нудно, і ми перебазувалися на Тургенева, у «Плазу де люкс». Контингент, звичайно, не той, але було доволі весело. Поки отой довбень не завалився туди з двома молодими кобилами.

— Капець!

— Ага! Він нас