Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Добре! Сьогодні до нас приїдуть гості.

— Хто?! — дивуюсь.

Такі речі ми плануємо заздалегідь. Тим більше, я з корабля! Відразу захотілося назад у Стамбул з його східною гостинністю.

— Я не знаю. В тата спитай, — відповідає син, висмикуючи з багажу нову футболку. — Клас! З черепами…

Він біжить нагору.

— А Олена Петрівна де?

Вона все знає докладно.

— На веранді… шашлик маринує, — вигукує на ходу.

Не роздягаючись, іду шукати свою домогосподарку.

Вона плаче на увішаній петуніями веранді, схилившись над столом.

— Олено Петрівно, що сталося?! — кладу перед нею пачку «Тюркіш ділайшес».

— Ой-йой, пані Любо, дякую вам. Про мене не забули! — ця солодкоїжка справді щиро вдячна. — 3 приїздом!

Заплакалася я уся від цибулі! Ось зараз перемішаю з м’ясом, і вже вас годую.

— Та не поспішайте. Я вже поснідала у літаку, — сідаю навпроти неї у ротангове крісло з подушкою.

— Як провели час? Гарно відпочили?

— Все було супер! А хто тут у нас має бути?

— Василь Васильович вас не попередив? Не знав, мабуть, коли вам дзвонив. Він і мені лише вчора ввечері сказав, що приїдуть Галасюки. Ну, от я для них шашлик і готую.

— Галасюки?! — я вражена.

Моє минуле мене наздоганяє. Мені, звичайно, по цимбалах, але Василь навряд чи сам запросив генерала додому. Той такий нахабно-простакуватий, що міг і напроситися…

Свої спільні справи вони завжди вирішують поза домом. Для цього є їхні кабінети і офіс моєї (на папері) будівельної компанії. Схема їх бізнесу проста: генерал надає «Євробуду» військові землі під забудову в обмін на визначену кількість квартир у новозбудованих будинках, плюс відкат. Усі у виграші. А головне — зростає добробут військових!

— Ваш чоловік не має звички обговорювати свої плани зі мною. Але він обмовився, що у них з’явилася якась цікава ідея, і її треба обговорити у неформальній домашній обстановці. Ну, і щоб я, звичайно, про все це подбала якнайкраще.

— То я вже можу ні про що не хвилюватися? — поцікавилася я.

— Пані Любо, все вже майже готово. Ви займайтеся собою, щоб були, як завжди, неперевершені.

Я іду до своєї спальні.

Василь мовчить про Галасюка і його молоду дружину. Я вирішила теж ні про що не питати. Хоча це дуже дивно, адже за десять років подружнього життя ми ніколи не компанувалися з генералом. Поводимося так, ніби нічого не відбувається. Я розповідаю про поїздку, вихваляюся обновками і роздаю подарунки. Раптом Василь витягає із шухляди мого нічного столика пакунок.

— А я для тебе теж щось маю.

— А ну-ну, люблю приємні сюрпризи. Ой, який ти уважний! Таки не забув про цю дрібничку.

У подарунковій коробці гранатове кольє, яке я недавно показала у ювелірному Василеві. Відразу надягаю його.

Нарешті мовчанку на тему особи гостя, ніяковіючи, перериває Василь. Подарунок надав йому хоробрості.

— Любо, до нас увечері приїде Гнат Петрович з дружиною. Ти ж не проти? Нам треба обговорити одну спільну справу.

«З дружиною! Як офіційно. Скажи — з Анькою».

— Мені здається, що ти трохи запізно питаєш моєї думки. Дивно, що ваші справи вирішуються у нас вдома, — зауважую я, перебираючи камінці на шиї.

— Ну, іноді треба. Гнат Петрович наполягав.

«Он як! Я не помилилася!» Не хочу заглиблюватися. Мені неприємна ця розмова, і Василеві також.

— Ну, добре вже. Хочу випити доброї кави. Ти ж мені складеш компанію? Я сама заварю, — беру чоловіка за руку і тягну його з кімнати. — Петрівно! Розпакуйте мої валізи!

Тієї ж миті домогосподарка матеріалізується у спальні.

Галасюки приїхали ввечері скромно, без почту. Генерал-лейтенант у спортивному костюмі і шльопанцях. А Анничка, як він її називає, ніби штани вдягнути забула! Платтячко ледь прикриває її булочний зад. Мейк-ап і все решта у її улюбленому стилі «продавчиня з хлібного». На ногах незмінні шпильки. «Цікаво, якого вона зросту? Я ж ніколи не бачила її без каблуків».

Ми усі по-домашньому, в джинсах. А на мені гламурний вишневий костюмчик від Дольче-Габано. І то не страшно, що з-під нього раз по раз виблискує гранатовий нашийник. Я добре знаю, на відміну від інших, який одяг і коли є доречний.

— Ой, Любцю-Любо-Любонько! — мало не співає Гнат Петрович, після привітання з Василем.

— Вітаю вас, пане генерале.

Набираю повні легені повітря… Бувають моменти у житті, коли тобі невимовно болісно пригадуються минулі помилки. А може, і «здобутки». Даю собі установку сприймати все без «причепу» минулого. Цього вечора я буду моєю Дариною: впевнена, приязна лише як господиня цього дому, мовчазна і хитра.

— Давай без звань, Люба-а. Я сьогодні без форми, неофіційно, як друг, — каже Гнат Петрович.

— Як вам буде зручно. Проходьте у дім.

Генерал несе величезний пакунок конструктора «Лето». Йому невтямки, що мій син давно таким не цікавиться.

— Це малому вашому, — каже він і ставить коробку у холі. — А де ж він?

— До друга з ліцею поїхав. Вони уранці на їхньому ставку порибалити хочуть. Буде завтра, — відповідає мій чоловік.

— То що ти, Василю, став дитині не міг вирити? По чужих людях ходить. Місця ого-го скільки! — зауважує генерал, обводячи поглядом наш двогектарний маєток. — Уся Конопниця у басейнах, а ти?

— Та вирию-вирию, — жартує Васько. — Будемо усі рибалити.

— О! То є добра ідея. А я наступного разу подарую вам усім по спінінгу.

«Наступного разу? Цього ще не вистачало!»

Усі регочуть, крім мене. Ненавиджу підлабузництво! А я навіть не його підлегла.

Після недовгої привітальної зустрічі і оглядин будинку ми поволі перебазувалися в альтанку. Поруч з нею домлівав над вугіллям ароматний шашлик, якого пильнував Іванич. Він це вміє. Є в нас такі українські хлопи, які вміють усе! І в хаті все поробить, і пісень заспіває, але грошей такі майстри заробити не можуть. Я це дуже вчасно зрозуміла — ще у студентстві. Наш садівник саме з них. От тільки ще й зайвого хильнути любить.

— Ну, що ж ти, Васю, мене раніше ніколи не запрошував? — скаржиться генерал. — Так хорошо устроївся! І дім, і сад, і прислуга!

— Та все якось причини не було, Гнате Петровичу, — відповідає мій чоловік, наливаючи у стопки.

— О, то причина