Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

Я пропускаю цей тост. Щось генерал дуже газує. А його Анька взагалі відмовилася від будь-якого алкоголю. Цідить фруктовий фреш, дбайливо вичавлений Петрівною.

— Любцю, не сачкуй, я все бачу.

— А ваша дорога дружина чомусь мене не підтримує. Та й кухню хтось має пильнувати.

— Ти на Анничку не дивись. Їй не можна, — багатозначно натякає наш гість.

— Любо, Аня вже три місяці як вагітна, — пояснює мені Вася.

«Ще одна! І чому усі повідомляють тоді, коли минає саме три місяці?» Ледь приховую подив. Пам’ятаю п’яне зізнання генерала десятирічної давності про його непліддя. «У чому ж тут справа?» У голову лізуть дурні думки.

Василь безтурботно їсть і п’є.

— Ну, вітаю вас! Це дуже важлива подія, — цокаюсь з гостем.

— Особливо у моєму віці, Любо. Це ж скарб Божий для мене. Я уже міг би й онуків бавити, якби не моя покійна Настуня, — резонно зауважує сивий Гнат Петрович.

Настя — перша дружина генерала. Вони були разом років з десять-дванадцять. З нею у нього дітей не було. А через п’ять років після автокатастрофи, у якій Анастасія загинула, він одружився з Анькою. Вона прийшла до нього брати інтерв’ю для якоїсь газетки. І так часто після того заходила (по інерції, мабуть), що натрудила собі заміжжя. А про людське око перед тим трохи попрацювала секретаркою у Василя в «Євробуді». Генерал влаштував.

— Вибачте, але мушу заглянути на кухню, — я встаю з-за столу.

— Я з тобою, Любо, — проситься генеральша.

«Тільки мені її й бракувало».

— Ну, звичайно, ходімо! А ви тут собі, хлопці, і справу свою обговорите.

— Які справи без вас, Любцю?! — каже генерал. — У нас немає жодних таємниць. Швидше повертайтеся, бо твій Василь такий нудний!

Я посміхаюся у відповідь на тупий жарт і прямую на веранду. Анька цокотить шпильками за мною.

— Так себе недобре почуваю. Мене постійно нудить, — почала своє ниття.

— Нічого, це скоро минеться, — відповідаю їй з усмішкою.

— А в тебе теж таке було?

— Було, — брешу. — Всі кишки вивертало, одна кока-кола допомагала.

— Серйозно? — в Аньки розуму, як у американської Барбі.

— Чого б я брехала?

Східцями в сад спускається Олена Петрівна, тримаючи у руках тацю з овочами і зеленню.

— Усе на мангал, — повідомляє вона.

— Добре, ми йдемо на кухню. Я хочу ще один салат приготувати, — попереджаю її.

Петрівна вивчила мене дуже добре і все розуміє без слів. А це означає: ти там зайва.

— Я потім у підвал загляну. Там щось із солінь мало залишитися, — каже вона.

— Чудово.

На кухні Анька хапає мою літрову «Евіан» і дудлить її так, ніби хоче всмоктати разом із пластиком. Я вже відвикла від її безцеремонності.

— Аж легше стало! — своєрідно вибачається вона. — Іноді як щось захочу, то не можу втриматись.

Мені аж свербить, так кортить дізнатися, звідки дитятко. Ніхто не здогадується про те, що я знаю про генерала.

— Ой, я так поправлятися почала, — бідкається вона. — Мені машини сигналять. Я й раніше постійно відчувала чоловічу увагу, але так, як зараз!

«А ти б іще коротшу спідницю вдягнула, коли на базар ідеш! Ще два сантиметри, і буде білизну видно». По магазинах і на базар Анничка завжди ходила пішки або ж під’їжджала на таксі. І вже з покупками її забирав їхній шофер.

Вона щось теревенить про свій вік, генерала і майбутню дитину. Я мовчки дрібно нарізаю перець. Роблю посмішку.

Мені ніколи не подобалася Анька. З перших днів її появи у приймальні Василя вона поводилася, як левиця, готова кинутися на здобич. Ладна на все і на будь-яких умовах, вона педантично вивчала кожного кандидата у чоловіки, не гребуючи навіть одруженими. Першим у її списку, звісно ж, був овдовілий генерал. І вона над ним плідно працювала. Попри те, їй це не завадило приймати упадання й від інших залицяльників.

Наскрізь фальшива і підступна, вона довго намагалася потоваришувати зі мною. Своїх подруг, як згодом виявилося, у неї не було. Мій погляд при нашій першій зустрічі: «Я тебе наскрізь бачу, стерво» охолодив її запал щодо мого чоловіка. А десь за півроку мій полковник уже шукав собі іншого референта, бо Анничка виходила заміж за нашого вдівця зі стажем.

Генерал мало не млів від її поцілунків і обіймів на їхньому весіллі. Різниця у віці і те, що вони виглядали, як дідусь і онучка, його мало турбувало.

— Доведеться новий гардероб купляти, — провадила далі генеральша. — Я думаю, для чого такі гроші витрачати? Одяг для вагітних дорогий! Піду на секонд-хенд. Правду я кажу?

— Ага, — киваю головою.

«Генерал — скупердяй. Це точно. Інакше ходив би він у спортивному часів соціалізму?!»

— А може, в тебе щось залишилося? — питає генеральша.

— Аню, ти що! Це ж було триста років тому!

— Ти бачиш, Анничко, яка Люба стара?! — жартує її чоловік, раптом з’явившись у дверному проході. — Але ще зовсім нічого!

І нахабно щипає мене за зад. Вже зовсім п’яний! Я обурено підводжу очі. Василь, слава Богу, нічого не помічає, бо тільки-но заходить на кухню.

— Що ж ви так довго, баришні?

— Ми хотіли дати вам можливість поговорити про справи, — відповідаю. — Але якщо ви уже все вирішили, то ми йдемо.

— Пані Любо, — у кухню заходить Петрівна із банкою маринованого сальця. — Погляньте, що я знайшла?

— О-о, — захоплено вигукує генерал.

— Те, що треба! — підтримує його Василь. — Петрівно, ти молодець! Нагадай мені про преміальні наприкінці місяця.

Він теж вже добряче напідпитку. Дуже розпатякався.

— Дякую, Василю Васильовичу. Зараз усе наріжу і принесу.

— Не треба, я сама, — не хочу йти у сад.

Ненавиджу п’яних! Хай собі там між собою спілкуються про своє, військово-будівельне…

— Ви вже можете іти відпочивати. Ми тут якось вже самі, — кажу Петрівні.

— А як же…

— Ідіть-ідіть, — наполегливо сплавляю свою домогосподарку. — Мені Аня допоможе.

Генеральша презирливо кривить губи і косо глядить на мене. Я їй підморгую, мовляв, зайві вуха.

Петрівна вибачається і йде у свою кімнату.

— А що там у «Євробуді»? —