Чорний дім - Стівен Кінг
— Або він принижений свинями, — додає Софі.
— Так, — киває Паркус. — У світі, що за межами нашого, у Середньому світі, сказали б, що його заразив демон. Але демон — це набагато більше, ніж бідний старий дух, що колись жив серед цих каменів.
Джек цього майже не чує. Його очі сяють. «Щось на кшталт Бірн Штейн, — як йому сказав Джордж Поттер минулої ночі тисячу років тому. — Це не точно так, але дуже близько».
— Карл Бірстоун. — Він здіймає стиснене зап’ястя і тріумфально трясе ним. — Це було його іменем у Чикаґо. Бернсайд — тут, у Френч Лендінґу. Справу завершено, гру закінчено, застебніть ширінку. Де він, Спіді? Допоможи мені не гаяти часу т…
— Замовк… ни, — каже Паркус.
Він говорить низьким, майже невблаганним голосом. Джек відчуває, що Софі притискається до нього, і він робить те ж саме у відповідь. Те, як цей чоловік говорить, не схоже на його друга, зовсім не схоже. «Ти маєш перестати думати про нього, як про Спіді, — каже Джек сам собі, — це не він і ніколи ним не був. Це був лишень персонаж, який міг заспокоїти і причарувати налякану дитину, яка втікає зі своєю матір’ю».
Паркус обертає пташок, які тепер гарно підрум’янилися з одного боку і крапають жиром у вогонь.
— Мені шкода, що я так грубо звернувся до тебе, Джеку, але ти маєш розуміти, що твій Рибак — це лише дрібниця порівняно з тим, що насправді відбувається.
«Чому б тобі не сказати Тенсі Френо, що він дрібниця? Чому б тобі не сказати Шнобелю Сент-Піру?»
Джек думає про це, але не говорить уголос. Він навіть боїться того блиску, яке бачить в очах Паркуса.
— Те ж саме стосується двійників, — каже Паркус. — Викинь цю ідею з голови. Це лише зв’язок між твоїм світом і Територіями. Ти не можеш убити якогось «міцного горішка» тут і тим самим завершити життя твого канібала там. Якщо ти вб’єш його там, у Вісконсині, — те, що живе всередині нього, просто перестрибне до іншого хазяїна.
— Те?..
— Коли він жив усередині Альберта Фіша, Фіш називав його Манді Ман. Тип, у якому він зараз, називає його Маншан. Це лише те, як обидва змогли вимовити слово, яке неможливо передати жодною з існуючих земних мов у жодному з існуючих земних світів.
— Спіді, скільки взагалі є світів?
— Багато, — каже Паркус, дивлячись на вогонь. — І ця справа стосується кожного з них. Чому ще, по-твоєму, я робив усі ті речі? Надсилав пір’я, яйця вільшанки, робив усе, що тільки міг, щоб розбудити тебе.
Джек думає про Джуді, яка дерла стіни аж до крові, і відчуває сором. Спіді, здається, робив майже те ж саме.
— «Вставай, вставай, сонько», — каже він.
Паркус, здається, балансує між докором і усмішкою.
— Звичайно, що ти все це помічав, оскільки це змусило тебе втекти з Лос-Анджелеса.
— Чому ти думаєш, що я втік?
— Ти втік, як Йона, коли Бог наказав йому йти проповідувати в Ніневію. Я вже думав, що мені доведеться відправити кита, щоб поглинув тебе.
— Саме так я й почуваюся, — каже йому Джек.
— Я теж, — тихим голосом каже Софі.
— Нас усіх проковтнули, — каже чоловік із пістолетом у кобурі. — Хочеться нам того чи ні, але ми всі в череві чудовиська. Це ка — доля і фатум. Твій Рибак, Джеку, це твоє ка. Наше ка. Це більше, ніж убивство. Набагато більше.
Джек бачить те, що, відверто кажучи, наганяє на нього жах. Лестер Паркер, він же Спіді, він же Паркус, сам наляканий ледь не до смерті.
— Ця справа стосується Темної Вежі, — говорить він.
Поряд із Джеком Софі тихо відчайдушно скрикує від жаху і схиляє голову. В той же час вона здіймає одну руку і показує знак диявольського ока Паркусу знову і знову. Цей джентльмен, здається, сильно на те не зважає. Він просто береться знову повертати птахів на паличках.
— А зараз слухайте мене, — каже він. — Слухайте і ставте якомога менше запитань. У нас ще є шанс повернути сина Джуді Маршалл, але час спливає.
— Говори, — каже Джек.
Паркус говорить. У якийсь момент своєї розповіді він вирішує, що пташки вже готові, і подає їх на плоских каменях. М’ясо ніжне, практично відпадає від дрібненьких кісточок. Джек їсть жадібно, п’є великими ковтками свіжу воду зі шкіряного мішка, який Паркус передає по колу щоразу, коли той доходить до нього. Він більше не марнує часу на порівняння покійних дітей і мертвих куріпок. Через те що м’ясо гаряче, йому доводиться швидко закидати його до рота маленькими шматочками, і робить він це залюбки. Так само робить Софі: їсть пальцями, облизує їх повністю і робить це відверто, без будь-якого збентеження. Так зрештою робить і Венделл Ґрін, який відмовляється зайти в коло давніх каменів. Коли Паркус кидає йому золотаво-коричневу куріпку, Венделл ловить її з помітною вправністю і заривається лицем в соковите м’ясо.
— Ти запитував, скільки світів? — починає Паркус. — Відповідь високою мовою: да фан, що означає «більше, ніж можна порахувати». — Однією з почорнілих паличок він вимальовує вісімку, яку Джек розцінює як грецький символ нескінченності.
— Є Вежа, яка зв’язує їх. Якщо хочеш, то можеш думати про це, як про вісь, яка обертає багато коліс. І є дещо, що хоче зруйнувати цю Вежу. Рем Аббала.
Від цих слів полум’я, здається, моментально тьмяніє і стає червоним. Джеку хотілося б повірити, що це лише обман його перевтомленого зору, але він не може.
— Багряний Король, — каже він.
— Так. Його фізичне втілення замкнене в камері на
