Чорний дім - Стівен Кінг

— Я уявлення не маю, про що ви говорите, — каже Джек. — Спочатку я все розумів, але про що ви зараз говорите, я не второпаю.

— Тобі не треба нічого розуміти, тобі треба робити свою справу, — каже Паркус.

— І на тому дякую.

— Щоб ти міг зрозуміти, залиш галеру і веслярів, подумай і перенесись у фільми-вестерни, як це робила твоя мати. Для початку уяви форт у пустелі.

— Темна Вежа, про яку ви говорите. Це форт.

— Так. І оточують форт не дикі індіанці, а…

— Руйнівники. На чолі з великим головнокомандувачем Аббала.

Софі бурмоче:

— Король у своїй Вежі їсть хліб із медом. Руйнівники в підвалі, усе заробляють гроші.

Джек відчуває легкий, особливо неприємний холод по спині, який змушує його здригнутися: він думає про щурячі лапки, що тікають битим склом.

— Що? Чому ти це кажеш?

Софі дивиться на нього, шаріється, хитає головою і нахиляє її.

— Вона іноді каже так. Джуді. Я іноді чую це.

Паркус хапає одну із зелених паличок і малює на кам’яній поверхні поруч зі знаком у формі вісімки.

— Форт тут. Мародери-індіанці — тут, на чолі з їх нещадним, злим і, швидше за все, божевільним головнокомандувачем. Але тут… — Ліворуч він малює широку стрілку. Вона показує на контури форту і облоги індіанців.

— Що завжди з’являється в останній момент у кращих вестернах Лілі Кавано?

— Кавалерія, — каже Джек. — Я припускаю, це ми.

— Ні, — каже Паркус. Він говорить поблажливим тоном, але Джек підозрює, що цей тон коштує йому великих зусиль. — Кавалерія — це Роланд з Ґілеада і його нові стрільці. На це сподіваються ті з нас, хто хоче, щоб Вежа стояла — або впала у визначений час. Багряний Король сподівається затримати Роланда і закінчити руйнування Вежі до того, як той прийде разом зі своєю командою. Це означає, що він збирає якомога більше Руйнівників, особливо — телекінетиків.

— А Тайлер Маршалл…

— Перестань перебивати. І без того важко.

— Раніше ти був набагато привітнішим, Спіді, — докірливо каже Джек.

Якусь мить він думає, що його друг збирається знову облаяти його або, можливо, навіть утратить контроль і роздере, як жабу, але Паркус трохи заспокоюється і тихо сміється.

Софі підводить погляд і з полегшенням стискає руку Джека.

— Так, можливо, я трохи перегнув палицю, — каже Паркус. — Криком нічого не доб’єшся, чи не так? — Він торкається великого пістолета на поясі. — Я не здивуюсь, якщо хтось скаже мені, що коли я ношу цю річ, то вона додає мені манії величі.

— На сходинку чи дві вище від двірника парку розваг, — визнає Джек.

— І в Біблії у твоєму світі, Джеку, і в «Книзі Доброго Господаря» — у твоєму, люба Софі, є лист, у якому йдеться про щось на кшталт «У моєму королівстві багато будинків». Ну а у дворі Багряного Короля багато монстрів.

Джек чує короткий важкий сміх. Здається, його давній друг полісмен безтактно пожартував.

— Вони придворні Короля… його мандрівні лицарі. Вони отримують різного роду завдання, як я уявляю, але останніми роками їхнє головне завдання — шукати талановитих Руйнівників. Чим більше талановитих Руйнівників, тим вища нагорода.

— Вони мисливці за головами, — бурмоче Джек і не помічає резонансу від цих слів.

Він говорив це в переносному значенні, але воно має сенс і в буквальному. Мисливці за головами — це і є канібали.

— Так, — погоджується Паркус. — Вони мають смертних субпідрядників, які працюють для… ніхто не хотів би сказати «для насолоди», але як іще це можна назвати?

Джеку неначе сниться жахний сон: він бачить карикатуру Альберта Фіша, котрий стоїть на тротуарі у Нью-Йорку з написом «ПРАЦЮЮ ЗА ЇЖУ». Він напружує руку, якою обіймає Софі. Сині очі повертаються до нього, і він радо дивиться в них. Вони заспокоюють його.

— Скільки Руйнівників Альберт Фіш відправив своєму другові Манді? — хоче знати Джек. — Двоє? Троє? Дюжину? Вони вимирають, якщо аббала змушений замінювати їх?

— Ні, — серйозно відповідає Паркус. — Вони зберігаються в спеціальному місці, у підвалі чи печері де, по суті, немає часу.

— Господи. Чистилище.

— Це не має значення. Альберта Фіша вже давно немає. Містер Манді тепер уже містер Маншан. Угода містера Маншана з твоїм убивцею проста: цей Бернсайд може вбивати і їсти дітей скільки захоче, але це мають бути діти не талановиті. Якщо він знайде талановитого — ніяких Руйнівників, — він має передати його містеру Маншану одразу.

— А він їх забере на аббала, — бурмоче Софі.

— Саме так, — каже Паркус.

Джек відчуває, що нарешті він починає розуміти, і дуже радий цьому.

— Оскільки Тайлера не було вбито, то він, очевидно, талановитий.

— Талановитий — не те слово. Тайлер Маршалл — потенційно один із двох найсильніших Руйнівників у історії всіх світів. Якщо можна, я коротко повернуся до аналогу форту, оточеного індіанцями, і припустімо, що Руйнівники неначе вогняними стрілами вціляють по стінах… новий вид війни. Але Тайлер Маршалл не звичайна вогняна стріла. Він радше схожий на керовану ракету.

— Або ядерну зброю.

— Я не знаю, що це, — каже Софі.

— Краще тобі і не знати, — каже Джек. — Повір.

Він дивиться на нерозбірливий малюнок на землі. Чи здивований він, що Тайлер може бути таким сильним? Ні, не зовсім, бо вже відчув, наскільки сильною є аура матері хлопчика. Також після зустрічі Двійника Джуді, чиї звичайні сукні й манери не приховують королівський характер. Вона вродлива, але він відчуває, що краса — це те, що найменше важливе в ній.

— Джеку? — Паркус запитує його: — З тобою все гаразд? — Його тон висловлює: «Немає часу на те, щоб відволікатись».

— Дай мені хвилинку, — каже Джек.

— У нас немає ч…

— Я вже це добре зрозумів, — перебиває його Джек і відчуває, що Софі здивувалась зміненому тону. — Тепер дай мені хвилину. Дозволь, я виконаю свою роботу.

З-під скуйовдженого пір’я одна з голів папуги бурмоче:

— Бог любить бідного роботягу.

Друга відповідає:

— То ось, чорт забирай, чому він наробив їх так багато?

— Добре, Джеку, — каже Паркус і, здійнявши голову, дивиться на небо.

«Гаразд, що в нас тут?