Чорний дім - Стівен Кінг
Вона робить глибокий реверанс, опускаючись на коліно та нахиляючи голову.
— Дякую-сей, — каже вона. — Прийди з миром, стрільцю, і пройди свій шлях вздовж Променя з моєю любов’ю.
При цьому Джек відчуває дивний глибокий холод, ніби безліч світів говорять у гармонійному тоні, низькому, але гучному.
Спіді — Джек досі думає, що це Спіді, — бере її за руку і наполягає, щоб вона підвелася.
— Встань, дівчино, і подивися мені в очі. Я не стрілець тут, як і деінде, навіть якщо ношу стару зброю час від часу. У будь-якому разі нам є про що поговорити, немає часу для церемоній. Ви обоє йдіть зі мною. Нам треба переговорити, як кажуть досвідчені стрільці. Чи казали, до того, як світ зрушився з місця. Я підстрелив чималу кількість куріпок, думаю, їх можна досить смачно приготувати.
— Як щодо… — Джек жестом показує на Венделла Ґріна, котрий, присівши з купкою паперу в руках, щось бурмоче.
— Ну, він здається таким заклопотаним, — каже Паркус. — Сказав мені, що він Яструб Новин.
— Думаю, він трохи перебільшив, — відповідає Джек. — Старий Венделл — Стерв’ятник Новин.
Венделл трохи повертає голову. Він відмовляється підводити очі, але на устах з’являється презирлива посмішка, яка, швидше, схожа на рефлекторну, ніж щиру.
— Чули? Це він бореться. — На устах знову з’являється посмішка, і цього разу презирство, здається, не таке рефлекторне. Це фактично злість. — Зол… Зол… Золо-тий Хлопець. Голлі. Вуд.
— Він зумів зберегти щонайменше свій шарм і свою joie de vivre[7], — каже Джек. — З ним тут буде все гаразд?
— Небагато з тих, хто має бодай трохи мізків у голові, гуляє поруч із наметом Малих Сестер, — каже Паркус. — З ним усе буде гаразд. І коли легкий вітерець донесе до нього запах чогось смачненького, думаю, ми зможемо погодувати його. — Він повертається до Венделла. — Ми будемо з того боку. Якщо ви захочете, можете прийти. Зрозуміли мене, містере Яструб Новин?
— Вен. Делл. Ґрін.
— Венделл Ґрін, так сер. — Паркус дивиться на інших: — Давайте, швиденько.
— Не можна забувати, — бурмоче Софі, поглядаючи позад себе. — За кілька годин настане темрява.
— Ні. — Паркус погоджується, коли вони піднімаються найближчим схилом: — Не можна залишати його біля намету до настання темряви. Цього не можна допустити.
На далекому схилі пагорба рослинності більше — навіть є маленький струмочок, що, напевно, тече до річки, яку Джек чує десь удалині — однак природа тут все одно нагадує радше північну Неваду, ніж західний Вісконсин. Джек думає, що деякою мірою це цілком логічно. Останнє перенесення було не таким, як зазвичай. У нього відчуття, що його перекинули, як камінчик через усе озеро, а от як бути із цим бідному Венделлу…
Вони спускаються в лощину, праворуч прив’язаний кінь у затінку, як здається Джеку, дерева Джошуа. Приблизно за двадцять ярдів униз лощиною ліворуч вздовж вимитого каміння акуратно розкладене багаття, але вогонь ще не запалений. Джеку не дуже подобається, як виглядає ця місцина — каміння нагадує йому давні зуби. Це не подобається не лише йому. Софі зупиняється, сильніше стискаючи його пальці.
— Паркусе, нам обов’язково йти туди? Будь ласка, скажіть, що ні.
Паркус повертається до неї з приємною усмішкою, і Джек добре знає — це точно усмішка Спіді Паркера.
— Демон Красномовець зник з цього кола багато років тому, люба, — каже він. — І ти це знаєш, оскільки ніхто краще за тебе не знає історії.
— Хоча…
— Зараз не час вдаватися до страху, — каже їй Паркус. У його голосі чується нотка нетерпіння і «страх» — це не зовсім те слово, яке він говорить, але те, як Джек його розуміє. — Ти чекала на нього в наметі Малих Сестер?..
— Лише тому, що вона була з іншого боку…
— …а тепер я хочу, щоб ти йшла з нами, — Джеку здається, що чоловік став вищим. Його очі загоряються. Джек думає: «Стрілець. Так, думаю, він міг би бути стрільцем. Як в одному з маминих старих фільмів, але насправді».
— Гаразд, — каже вона, тихо. — Ти не міг би обняти мене?
Джек, безумовно, радий надати таку послугу.
Коли вони проходять між двома каменями, Джеку здається, що він чує шепіт перемішаних слів. Серед них один голос одразу говорить чітко, здається, залишаючи слід слизу, коли проникає у вухо: «Тавай, тавай, тавай, ого, на крифавй неназега, соро він пгийде, мій хороший дгуг Маншан, у мене для нього такий пгиз, ого, ого…»
Джек дивиться, як його давній друг Паркус присідає біля мішечка і послабляє шворки.
— Він близько, так? Рибак. Чорний Дім, він теж близько.
— Так, — каже Паркус і висипає з мішечка приблизно дюжину підстрелених відгодованих тіл мертвих птахів.
Побачивши куріпок, Джек згадує Ірму Френо і думає, що не зможе їсти. Коли бачить, що Паркус і Софі насаджують пташок на зелені палиці, його неохота їсти збільшується. Але після того, як вони розпалюють вогонь і птахи набувають рум’яної скоринки, його шлунок оцінює це і наполягає, що запах куріпок дивовижний, а смак, мабуть, ще кращий. Він згадує, що тут завжди все краще.
— Ось ми і прийшли на коло для розмов, — каже Паркус, у цей момент усмішка зникає з його обличчя.
Він дивиться на Джека і Софі, котрі з похмурою серйозністю сидять поруч, досі тримаючись за руки. Його гітара притулена до каменю. Поруч із нею обидві голови папуги, Благовісника і Богохульника, заховавшись у пір’я, сплять і, безсумнівно, бачать зовсім різні сни.
— Хоча Демона, можливо, вже давно немає, проте легенди кажуть, що такі речі залишають слід, який розв’язує язик.
— Як поцілунок каменю Красномовства, мабуть, — підказує Джек.
Паркус хитає головою.
— Сьогодні ніякого красномовства.
— Якби ж то ми мали справу зі звичайним покидьком, — каже Джек. — Я би впорався.
Софі дивиться на нього збентежено.
— Він має на увазі,
