Чорний дім - Стівен Кінг

Софі тривожно дивиться на нього. Паркус досі дивиться вгору на синє безхмарне небо над цією прикордонною смугою між Територіями — які Джуді Маршалл називає Потойбіччя — і Невідомим Майбутнім. Джек відчуває, як у його голові вистукує пульс, набираючи швидкості, ніби поїзд-експрес, що відходить від станції. Він знає, що чорношкірий голомозий чоловік шукає в небі зловісного ворона. Він усвідомлює, що світлошкіра жінка поряд із ним дивиться на нього з певним захопленням, яке згодом може перерости в кохання, потрібен лише час. В основному все ж таки він занурений у свої думки. Це думки копісмена.

«Тепер Бірстоун — Бернсайд, і він уже старий. Старий, до того ж останнім часом не зовсім при собі. Думаю, він вагається між тим, для чого спіймав Тайлера, і обіцянкою Маншану. У нього десь закрадається підступна, скрипуча, страшна думка, яка лестить йому більше. Якщо він вирішить убити Тайлера і підсмажити його на сковорідці, як чаклунка в “Гензель і Ґретель”, то постраждають Фред і Джуді. Не кажучи вже про Тайлера, який, мабуть, надивився такого, від чого з’їхав би з глузду навіть ветеран морської піхоти. Але якщо Рибак віддасть хлопчика Маншану, то постраждає кожна жива істота. Тож не дивно, що Спіді каже, що в нас обмаль часу».

— Ти знав, що це наближається? — каже він. — Ви обоє. Так, звичайно. Адже Джуді знала. Вона була дивною протягом декількох місяців, задовго до початку вбивств.

Паркус відсувається і переводить засоромлений погляд.

— Я знав, що щось буде, так — із цього боку були великі зриви, — але я був заклопотаний іншою справою. А Софі не може переходити в інші світи. Вона прийшла сюди з летючими людьми і так само піде, коли виконає свою справу.

Джек повертається до неї.

— Ти та, ким колись була моя матір. Я переконаний у цьому. — Він ще не зовсім чітко усвідомлює все це, але розуміє, що в історії є ще багато сумнівів, і намагається рухатись одразу в багатьох напрямках. — Ти наступниця Лаури Делосіан. Королеви цього світу.

Софі соромиться.

— По суті, у вищій ієрархії я була ніким, саме так, ніким, і мені це подобалося. Найбільшою моєю працею було писати рекомендації та подяки людям, які приходили мене провідати… тільки задля офіційності я завжди говорила «Нас». Мені подобалось прогулюватися, малювати етюди, складати гербарій, полювати. А тоді все пішло шкереберть, настали важкі часи і важкий режим. Я остання з королівської родини. Королева цього світу, як ти сказав. Колись я була одружена з добрим простолюдином, але мій Фред Маршалл помер і залишив мене саму. Софі — безплідна.

— Ні, — каже Джек.

Він здивований, що його так глибоко вражають її болючо-глузливі слова щодо себе.

— Якби ти не був єдиним у своєму роді, Джеку, твій Двійник був би моїм кузеном.

Вона повертаєтья і тонкими пальцями стискає його руку. Коли вона знову говорить, її голос низький і пристрасний.

— Давайте облишимо пафос у цій справі. Я знаю лише, що Тайлер Маршалл — дитина Джуді, котру я люблю, і нізащо у світі не хотіла б бачити, як вона страждає. До хлопчика я ставлюсь як до своєї дитини, яка колись у мене буде. І, крім усього сказаного, я знаю, що ти єдиний, хто може його врятувати.

— Чому? — Він, звичайно, розуміє це, адже чому б він ще мав бути тут, але це не зменшує його збентеження. — Чому я?

— Тому що ти торкався Талісмана. І хоча з роками втратив деякі властивості, проте багато з них ще залишилося.

Джек думає про лілії, які Спіді залишив йому в санітарній кімнаті Дейла. Як запах залишився на його руках після того, як він віддав букетик Тенсі. І він пам’ятає, який мав вигляд Талісман у приглушеній темряві намету Королеви, яскраво здіймаючись та змінюючи все, аж доки зовсім не зник.

Він думає: «Він досі змінює все».

— Паркусе. — Він уперше назвав іншого копісмена по імені? (Щодо цього не впевнений, але думає, що цілком можливо.)

— Так, Джеку.

— Того, що залишилося від Талісмана, достатньо? Достатньо, щоб мірятися силами з Багряним Королем?

Паркус шокований.

— Ні, Джеку. Навіть не думай. Аббала загасить тебе, як свічку, але цього може вистачити, щоб помірятись силами з містером Маншанам. Піти на Випалені Землі і вивести звідти Тайлера.

— Там є машини, — каже Софі. Вона виглядає, неначе поринула в темний сумний сон. — Червоні машини і чорні машини, які оповиті димом. Там є величезні транспортери і незліченна кількість прив’язаних до них ременями дітей. Діти рухають ніжками і перетягують ремені, що і приводить в рух машини. Глибоко в лисячих норах. Внизу, в пацючих схованках, у які ніколи не потрапляє сонце. Глибоко у величезних печерах, де й пролягають Випалені Землі.

Джек вражений до глибини душі і свідомості. Йому на думку спадає Діккенс — не «Похмурий дім», а «Олівер Твіст». І, звичайно, він думає про розмову з Тенсі Френо. «Принаймні Ірми там немає, — думає він. — Ні, вона не на Випалених Землях. Жалюгідний стариган з’їв її ногу, проте Тайлер… Тайлер».

— Вони йдуть, аж доки на ногах не з’являється кров, — бурмоче він. — А йдуть вони?..

— Я думаю, ти знаєш куди, — каже Паркус. — Коли ти знайдеш Чорний Дім, то знайдеш дорогу до Палаючих земель… машин… містера Маншана… і Тайлера.

— Хлопчик живий. Ви впевнені в цьому?

— Так, — кажуть разом Паркус і Софі.

— А де зараз Бернсайд? Ця інформація значно пришвидшила б хід справи.

— Я не знаю, — каже Паркус.

— Господи, якби ти знав, ким він був…

— Відбитки пальців, — каже Паркус. — На телефоні було знайдено відбитки пальців. Їх зняти було першою твоєю ідеєю в цій справі. Поліція штату знайшла ім’я Бірстоун у базі даних ФБР. У тебе є ім’я Бернсайд, цього більше ніж достатньо.

«Поліція штату Вісконсин, ФБР, база даних» — ці слова зі старої доброї американської англійської і в цьому місці для слуху Джека здаються надто неприємні і чужі.

— Звідки ти все це знаєш?

— У мене є свої джерела у твоєму світі; я прикладаю вухо до землі, як