Чорний дім - Стівен Кінг

розвівається під вітром, немов розташований під мрійливими та мінливими вітрилами корабля. Ми проносимося вздовж східного боку великого порваного намету. На нашому безтурботному, неймовірно приємному шляху бачимо розкидані речі. Тут багато каміння з вигравіюваними малюнками — красива троянда з міді, що втратила форму під дією жахливої спеки, тут є маленький килимок, який складається з двох клаптиків у вигляді ганчірки, що розрубаний навпіл сокирою. Тут також є й інші речі, які не зазнали жодних змін під час циклонічного перельоту з одного світу в інший. Серед розбитого скла ми бачимо обвуглену оболонку кінескопа телевізора, кілька батарейок «Дюрасел АА», гребінець і, мабуть, найдивніше — пару білих нейлонових трусиків зі скромним рожевим написом «Неділя» збоку. Відбулося зіткнення світів, тут, зі східного боку лікарняного намету, уламки є доказом того, наскільки сильним було це зіткнення.

Наприкінці цього засміченого шлейфу — можна сказати, на чолі комети — сидить чоловік, котрого ми впізнаємо. Ми не звикли бачити його в такому жалюгідному коричневому одязі (до того ж він явно не знає, як його носити, бо якщо подивитися з неправильного кута, то можна побачити набагато більше, ніж кортить), він узутий у сандалі, а не в черевики, зачесаний так, що волосся зібране на потилиці в «кінський хвіст» і зав’язане шнурівкою з невичиненої шкіри, проте перед нами, безсумнівно, Венделл Ґрін, котрий бурмоче щось сам до себе. Слина бризкає з рота. Він пильно дивиться на папір, що неохайно скручений навколо правої руки, ігноруючи всі набагато глобальніші зміни, зосереджується тільки на цьому. Якщо він зможе зрозуміти, як його міні-диктофон «Панасонік» перетворився на маленьку купку старовинного паперу, то, можливо, зрозуміє і решту. Не раніше.

Венделл (ми й надалі називатимемо його Венделлом, і не має значення, яке ім’я він може чи не може мати в цьому куточку існування, до того ж він і сам не знає, та й не хоче знати) помічає батарейки «Дюрасел АА». Дотягнувшись, піднімає їх і починає намагатись засунути в маленьку купку старовинного паперу. Це не спрацьовує, звісно, але Венделл все одно намагається. Як сказав би Джорж Ретбун: «Дайте хлопцю мухобійку — і він спробує впіймати її на обід».

— Агов, — каже видатний журналіст-нишпорка Кулі Кантрі, знову і знову встромляючи батарейки в паперовий сувій. — Агов… давайте. Агов… давайте! Чорт-чорт, агов, давайте…

Звук — Господи, допоможи! — острогів двоколісного візка, що наближається, відвертає Венделла від цього заняття, він підводить погляд і дивиться широко виряченими очима. Він ще не зовсім втратив розум, але йому здається, що він привіз дружину і дітей в «Діснейленд». Чи зможе він після всього цього залишитись при здоровому глузді?

Колись у нашому світі був чудовий чорношкірий актор Вуді Строуд. (Лілі знала його; вони знімалися в одному фільмі, а саме в тупій стрічці «Руйнівний експрес» студії «Американ Інтернешнл» наприкінці шістдесятих.) Чоловік, що наближається до того місця, у якому Венделл Ґрін умостився з батарейками і цілим жмутком паперу в руках, неймовірно схожий на того актора. На ньому потерті джинси, синя сорочка із «шамбре», шалик на шиї, шкіряний ремінь із важким револьвером і приблизно чотирма дюжинами гільз. У нього голомоза голова і глибоко посаджені очі. На одному плечі на чудово сплетеному ремінці висить гітара, на другому сидить, як виявляється, папуга. Папуга має дві голови.

— Ні, ні, — каже Венделл трохи сварливим голосом, — ні. Не бачу. Не бачу цього. — Він схиляє голову і знову починає встромляти батарейки в купу паперу.

Тінь чоловіка, що підійшов, падає на Венделла, який уперто відмовляється зводити погляд.

— Здоров був, незнайомцю, — каже чоловік.

Венделл досі не підводить очей.

— Мене звати Паркус. Я тут слідкую за місцевим порядком. Як я можу до вас звертатися?

Венделл відмовляється реагувати, якщо не враховувати тихе бурчання із заслиненого рота.

— Я запитав про ваше ім’я.

— Вен, — каже наш давній знайомий (ми не можемо назвати його другом), не зводячи погляду. — Вен. Делл. Ґрі… Ґрін. Я… я… я…

— Не поспішайте, — каже Паркус (не без співчуття). — Я зачекаю, доки нагріється ваше залізне тавро.

— Я… Яструб Новин!

— О? То ось що ви таке? — Паркус присідає, Венделл поступається назад, упритул до хиткої стіни намету. — О, хіба це не варто барабанного дробу на чолі параду? Ось що я вам скажу, я бачив яструба-риболова, яструба-червоного і бачив яструба-великого, але ви мій перший яструб новин.

Венделл підводить погляд, швидко кліпаючи.

Одна голова папуги на лівому плечі Паркуса говорить:

— Бог — це любов.

— Забирайся до дідькової матері, — каже друга голова.

— Усі мають шукати річку життя.

— Відвали, — каже друга.

— Ми ростемо до Бога, — відповідає перша.

— Згинь, — заперечує друга.

Хоча обидві голови говорять спокійно, можна сказати, у ритмі поміркованої бесіди, Венделл відходить ще далі, дивиться вниз і несамовито відновлює своє марне заняття з батарейками і купкою паперу, який він скрутив руркою і тримає в брудній спітнілій руці.

— Не зважайте на них, — каже Паркус. — Я вже давно не зважаю. Я вже їх майже не чую, правда. Замовкніть, хлопці.

Папуги замовкають.

— Одна голова Благовісник, а друга — Богохульник, — каже Паркус. — Вони завжди поруч, щоб нагадувати мені, що…

Його перебиває звук кроків, що наближаються. Він знову підводиться, роблячи лишень один вправний легкий рух. Джек і Софі підходять, тримаючись за руки абсолютно несвідомо, як діти дорогою до школи.

— Спіді! — кричить Джек, широко усміхаючись.

— Ти ба, Джек-Мандрівник! — каже Паркус теж усміхнено. — Оце так зустріч! Подивіться на себе, сер, — та ти зовсім виріс.

Джек біжить уперед і закидає руки на плечі Паркуса, котрий у відповідь обіймає його міцно і сердечно. За мить Джек тримає Паркуса на витягнених руках і дивиться на нього.

— Ти був старшим — принаймні ти здавався мені старшим. В обох світах.

Досі посміхаючись, Паркус киває. І коли він знову говорить, то так само, як Спіді Паркер, — протяжно.

— Думаю, я справді здавався старшим, Джеку. Пам’ятаєш, ти був тоді зовсім дитиною.

— Але…

Паркус махає одною рукою.

— Іноді я виглядаю старшим, іноді — не таким вже й старим. Усе залежить від…

— Вік — це мудрість, — набожно каже одна голова папуги.

— Ти клятий старий маразматик.

— …залежить від місця і обставин, — закінчує Паркус, а тоді промовляє: