Чорний дім - Стівен Кінг

— Ви мене не чуєте? Мишеня помирає у нас на руках. Нам треба багато чого розповісти один одному.

— Я згоден, — каже Джек. — чекайте на мене, Шнобелю.

Він кладе слухавку, повертається до дверей, що поруч із кріслом в оглядовому кабінеті, і чекає на те, що скоро його світ зміниться.

«Що, чорт забирай, усе це значить?» — дивується Венделл. Він записав лише дві хвилини розмови між Джеком Сойєром і недоумком, що зіпсував запис, який міг коштувати гарної машини, гарного будинку на кручі над річкою, а все, що він отримав, — нічого не варте лайно. Венделл заслуговує на хорошу машину і красивий будинок, він заробив їх уже тричі. Його охоплює почуття втрати, і він кипить від образи. Золотим хлопцям піднесли все на діамантових підносах. Люди зі шкіри лізуть, щоб дати їм те, що їм навіть не потрібно, не те що легендарним, безкорисливо працюючим трударям і джентльменам преси, таким, як Венделл Ґрін. Венделлу Ґріну ж навіть для того, щоб його просто заховали в темній, тісній, маленькій комірчині для виконання своєї роботи, треба заплатити двадцять баксів!

Його вуха горять, коли він чує, що двері відчиняються. Червоне світло горить, вірний диктофон мотає стрічку моток за мотком, і хай би що зараз сталося, воно змінить усе: кишечник Венделла — це абсолютно надійний орган, його найкращий друг, зігріває його впевненістю, що скоро справедливість буде на його боці.

Голос лікаря Шпіґельмана долинає крізь двері шафи і записується на стрічку:

— Я залишу вас наодинці.

Золотий Хлопець: Спасибі, лікарю. Я вам дуже вдячний.

Доктор Шпіґельман: Тридцять хвилин, так? Тож я маю повернутись, м-м-м, о… о чотирнадцятій годині, десять хвилин.

Золотий Хлопець: Чудово.

Тихо зачиняються двері, і клацає замок, тоді довгі секунди мовчання. Чому вони не розмовляють один з одним? Але звичайно… відповідь на це запитання очевидна. Вони чекають, коли Шпіґельман забере свій задок достатньо далеко, щоб уже не чути їх.

О, це просто неймовірно, так і є! Тихі кроки Золотого Хлопця, який рухається до дверей, лише зайвий раз засвідчують бездоганну інтуїцію репортера. О кишечник Венделла Ґріна! О знаряддя чудове і надійне, знову ти впоралось із важким завданням журналістики! Венделл чує, а диктофон записує клацання замка.

Джуді Маршалл: Не забудьте про двері позаду вас.

Золотий Хлопець: Як ви?

Джуді Маршалл: Набагато, набагато краще, оскільки ви тут. Двері, Джеку.

Знову чуються кроки, знову безпомилковий звук сповзаючого на місце металевого болта.

Хлопець, якого скоро буде подолано: Я думав про вас увесь день. Я думав про це.

Повія, шлюха, шльондра: А півгодини нам вистачить?

Той, що стоїть однією ногою у ведмежому капкані: Якщо ні, він просто стукатиме у двері.

Венделл ледь стримується, щоб не закричати від захвату. Ці двоє людей точно збираються зайнятись сексом, вони збираються зірвати із себе одяг і вжарити по-звірячому. Дорогенькі мої, ось і відплата! Коли Венделл Ґрін оприлюднить усе це, репутація Джека Сойєра буде нижчою, ніж у Рибака.

Очі Джуді стомлені, волосся тьмяне, на пальцях разючо-білий свіжий бинт, обличчя виражає глибину її почуттів, воно світиться чистою вистражданою красою багатої уяви, що є результатом того, що вона бачила. Джеку здається, що Джуді Маршалл схожа на помилково викрадену королеву. Замість того щоб спотворити природне благородство її душі, лікарняний халат і вицвіла нічна сорочка роблять його лише очевиднішим. Джек відводить від неї погляд лише на мить, щоб замкнути другі двері.

Він бачить, що не може сказати нічого, чого б вона ще не знала. Джуді закінчує те, що він почав. Вона йде до нього і простягає руки, щоб він їх ухопив.

— Я думав про вас увесь день, — каже він і бере її за руки. — Я думав про це.

Її відповідь означає все, що вона прийшла побачити, що вони мають зробити.

— А півгодини нам вистачить?

— Якщо ні, він просто стукатиме у двері.

Вони посміхаються, вона стискає його руки сильніше.

— То нехай стукає. — Вона робить найменший, найлегший ривок, який змушує його наблизитись, серце Джека калатає в очікувані обіймів.

Те, що вона робить, набагато дивовижніше, ніж просто обійми: вона схиляє голову і двома легкими сухими дотиками губ цілує його руки. Тоді притискає тильну сторону його правої долоні до своєї щоки і поступається назад.

— Ви знаєте про плівку?

Він киває.

— Я збожеволіла, коли її почула, але надіслати її мені було помилкою. Він влучив у мене надто сильно. Я неначе знову стала тією дитиною, яка чула шепіт іншої дитини крізь стіну. Я зійшла з глузду і намагалась розірвати стіну на шматки. Я чула, як мій син благав мене про допомогу. Він був там — з іншого боку стіни, куди ви і вирушите.

— Куди ми вирушимо.

— Куди ми вирушимо. Так. Але я не можу подорожувати крізь стіни, а ви можете. Тож у вас є завдання, найважливіше завдання, яке може бути. Ви повинні знайти Тая і зупинити Аббала. Я не знаю, що це, але зупинити його — це ваша робота. Я правильно розумію: ви копісмен?

— Ви правильно розумієте, — каже Джек. — Я копісмен. Тому це моя робота.

— Тоді все правильно, ви маєте позбутись Ґорґа і його господаря, містера Маншана. Це не його справжнє ім’я, воно лише звучить якось схоже на містер Маншан. Коли я збожеволіла і поривалася до того світу, вона сказала мені, вона змогла прошепотіти це мені просто у вухо. Я була так близько!

Що з цієї розмови чує Венделл Ґрін, а також диктофон, який записує на плівку за дверима? Навряд чи це те, що він очікував почути: звіряче рохкання і стогін від бажання швидкого задоволення. Венделл Ґрін шкірить зуби, його обличчя витягується в гримасі розчарування.

— Я люблю те, що ви дозволили собі побачити, — каже Джек. — Ви дивовижна людина. Ви одна з тисячі, хто міг би зрозуміти це, а робити й поготів.

— Ви надто багато говорите, — каже Джуді.

— Я хочу сказати, що люблю вас.

— Ви любите мене по-своєму. Але знаєте, що, просто прийшовши сюди, ви зробили для мене більше, ніж я могла зробити. Від вас надходить промінь, у якому я просто розчинилась. Джеку, ви жили там, а я лише змогла крадькома зазирнути. Проте мені цього досить, я задоволена. Ви і відділення «Г» відкрили в мені