Чорний дім - Стівен Кінг

— Я завжди читаю ваші статті, — каже хлопець. — Ви справді дуже добре пишете.

Посмішка Венделла стає блаженною.

— Гарний і розумний. Яка вражаюча комбінація! Скажи мені своє ім’я.

— Ітан Еванс.

— Ітане, в нас не так багато часу, тож давай швиденько. Як думаєш, пристойні члени преси повинні мати доступ до інформації заради суспільних потреб?

— Ще б пак!

— Чи погоджуєшся ти зі мною, що поінформована преса — це одне з найкращих бойових знарядь проти таких монстрів, як Рибак?

Вертикальна зморшка з’являється між бровами Ітана Еванса.

— Одне з бойових знарядь?

— Дозволь мені пояснити. Чим більше ми знаємо про Рибака, тим більше в нас шансів зупинити його. Хіба ні?

Хлопець киває, і зморшка зникає.

— Скажи, як думаєш, лікар дозволить Сойєру скористатись його кабінетом?

— Думаю, так, — каже Еванс. — Але мені не подобається те, як працює Сойєр. Йому притаманна поліцейська брутальність. Так, наприклад, коли вони б’ють людей, щоб здобути зізнання. Це брутально.

— У мене ще одне запитання до тебе. Точніше, два запитання. Чи є якась комірчина в кабінеті лікаря Шпіґельмана? І чи є якийсь спосіб, щоб потрапити туди не через цей коридор?

— О, — тьмяні очі Еванса вмить загоряються розумінням. — Ви хочете послухати?

— Послухати й записати. — Венделл Ґрін поплескує по кишені, у якій лежить диктофон. — На благо суспільства в цілому, Господи благослови їх — усіх і кожного.

— Ну, можливо, — каже хлопець, але містер Шпіґельман, він…

Двадцятидоларова купюра, складена навколо другого пальця правої руки Венделла, якимось дивним чином там з’являється.

— Дій швидко, і лікар Шпіґельман ніколи ні про що не дізнається. Гаразд, Ітане?

Ітан Еванс хапає купюру з рук Венделла і швидко веде його за стійку, біля якої відчиняє двері й каже:

— Давайте, швиденько.

Приглушене світло з обох кінців темного коридору.

Лікар Шпіґельман говорить:

— Я так розумію, чоловік моєї пацієнтки розповів вам про касету, яку ми отримали сьогодні вранці.

— Так. А як вона сюди потрапила, ви знаєте?

— Повірте, лейтенанте, після того як я побачив, який ефект запис справив на місіс Маршалл, я особисто його прослухав і намагався вияснити, як він дійшов до моєї пацієнтки. Усі наші листи проходять через поштове відділення лікарні перед відправленням, абсолютно всі, чи то для пацієнтів, чи медичного персоналу, чи адміністрації. Звідти волонтери доставляють її адресатам. Я так розумію, що пакунок з касетою вже був у поштовому відділені лікарні, коли волонтер заглянув туди сьогодні зранку. Оскільки на ньому було написано лише ім’я моєї пацієнтки, волонтер пішов до реєстратури. Одна з дівчат підняла документацію.

— Хіба вони не мали проконсультуватися з вами, перш ніж дати касету і магнітофон Джуді?

— Звичайно. Медсестра Бонд неодмінно так би і зробила, але її сьогодні немає на чергуванні. Сьогодні чергує медсестра Рек, котра подумала, що замість адреси написано прізвисько, дане пацієнтці в дитинстві, і що це хтось із давніх друзів місіс Маршалл надіслав їй музику, щоб підбадьорити. У сестринській є касетний плеєр, тож вона вставила касету в нього й віддала його місіс Маршалл.

У темному коридорі очі лікаря набувають злобного блиску.

— Тоді, як ви можете уявити, усе полетіло під три чорти. Місіс Маршалл повернулася до того стану, у якому ми її госпіталізували і який супроводжувався низкою тривожних вчинків. На щастя, я саме був у лікарні. Тож коли почув, що сталося, наказав дати їй заспокійливе і помістити в безпечну палату, оскільки там м’які стіни — у місіс Маршалл знову відкрилися рани на пальцях, до того ж мені зовсім не хотілося, щоб вона завдала собі будь-якої шкоди. Щойно заспокійливе подіяло, я зайшов, щоб поговорити з нею. Тоді прослухав плівку. Мабуть, я мав одразу ж зателефонувати в поліцію, але в мої обов’язки, в першу чергу, входить прислухатися до пацієнтів, тож натомість я зателефонував містеру Маршаллу.

— Звідки?

— З тієї ж кімнати, по своєму мобільному. Містер Маршалл, звичайно ж, наполягав на тому, щоб я дав слухавку його дружині, і вона також хотіла з ним говорити. Вона дуже збентежилась під час цієї розмови, і мені довелось дати їй ще одну невелику дозу заспокійливого. Коли місіс Маршалл заспокоїлась, я зателефонував містеру Маршаллу знову, щоб розповісти йому детальніше про запис. Хочете його послухати?

— Не зараз, докторе, дякую. Хоча я хочу вас про дещо запитати з цього приводу.

— Тоді запитуйте.

— Фред Маршалл намагався зімітувати той акцент, з яким говорили ви, копіюючи того, хто зробив запис. Ви чули коли-небудь раніше такий акцент? Можливо, він схожий на німецький?

— Я вже думав про це. Це було схоже на свого роду німецьку вимову англійських слів, але не зовсім. Якщо і можна зробити якесь порівняння, то треба було б сказати, що говорив француз англійською, намагаючись застосовувати німецький акцент. Проте насправді я ще не чув нічого подібного.

Від самого початку цієї розмови лікар Шпіґельман міряв Джека поглядом, неначе даючи оцінку, відповідну до стандартів, про які Джек не зміг би навіть здогадатись. Вираз його обличчя, такий же нейтральний і невиразний, як у регулювальника вуличного руху.

— Містер Маршалл повідомив мені, що він має намір зателефонувати вам. Здається, між вами і місіс Маршалл утворився якийсь надзвичайний зв’язок. Вона поважає ту майстерність, з якою ви беретеся до справи, воно й не дивно, але також вона, здається, довіряє вам. Містер Маршалл просить, щоб вам було дозволено допитати його дружину, а вона сказала, що має поговорити з вами.

— Отже, ви без проблем дозволите мені побути з нею наодинці протягом півгодини.

Усмішка на обличчі лікаря Шпіґельмана зникає одразу ж, щойно з’являється.

— Моя пацієнтка та її чоловік продемонстрували довіру до вас, лейтенанте Сойєр, але питання не в тому. Питання в тому, чи можу довіряти вам я.

— Довіряти в чому?

— Багато в чому. Перш за все, чи діятимете ви в інтересах моєї пацієнтки. Чи утримуватиметесь, щоб не засмутити її та не дати помилкових надій. У моєї пацієнтки розвинулася низка ілюзій, зосереджених на існуванні іншого світу, суміжного з нашим. Вона думає, що її сина тримають як полоненого в іншому світі. Маю сказати вам, лейтенанте, що місіс і містер Маршалл вірять у те, що ви знайомі з цим фантастичним світом — моя пацієнтка цілком у цьому переконана, а її