Чорний дім - Стівен Кінг

— І ще одне, — каже Маршалл. — Я, мабуть, припустився помилки. Близько години тому заходив Венделл Ґрін.

— Усе, що пов’язано з участю Венделла Ґріна, — це автоматично помилка. То що сталося?

— Він неначе все знав про Тайлера, і йому було лише потрібно, щоб я все підтвердив. Я подумав, можливо, йому розповів усе Дейл чи поліцейські штату. Але Дейл не оприлюднив би цієї інформації, чи не так?

— Венделл має мережу інформаторів, які постачають йому новини. Усе, що він знає, він дізнається від них. Що ви йому сказали?

— Практично все, — каже Маршалл. — У тому числі і про касету. О Боже, я такий дурень. Але я подумав, що в тому немає нічого страшного, адже все одно все випливе рано чи пізно.

— Фреде, ви казали йому щось про мене?

— Лише те, що Джуді довіряє вам і ми обоє вам вдячні за допомогу. Ще я сказав, що ви, можливо, провідаєте її сьогодні після обіду.

— Ви щось згадували про бейсбольну кепку Тая?

— Думаєте, я вже зовсім схиблений? Наскільки я розумію, це якось пов’язано з тим, що пов’язує вас із Джуді. Якщо я сам нічого не розумію, то як я можу розповідати про це Венделлу Ґріну? Принаймні я змусив його пообіцяти, що він триматиметься подалі від Джуді. Я чув про його «бездоганну» репутацію, але мені здається, що це перебільшення.

— Ви сказали йому вдосталь усього, — каже Джек. — Я буду на зв’язку.

Коли Фред Маршалл вішає слухавку, Джек набирає номер Генрі.

— Можливо, я заїду трохи пізніше, Генрі. Я їду до лютеранської лікарні округу Френч. Джуді Маршалл отримала касету від Рибака, і якщо мені дозволять її забрати, то я тобі її привезу. Там щось дуже дивне — на цій плівці, як я розумію, записаний голос з іноземним акцентом.

Генрі каже Джеку, що не варто поспішати. Він іще не слухав перший запис і тепер зачекає, доки Джек привезе другий. Він може почути щось корисне, якщо прослухає їх разом, для порівняння. Принаймні він зможе сказати Джеку, чи це голос однієї і тієї ж самої людини.

— І не хвилюйся за мене, Джеку. Скоро заїде місіс Мортон, щоб відвезти мене на КDCU. Сьогодні на Джорджа Ретбуна чекає ласий шматок — шість чи сім реклам по радіо. «Коли сьогодні ввечері ви захочете запросити свою кохану, свою любу, свою подружку, свою дружину, свою найкращу подругу на, м-м-м-м-м, чудову вечерю, навіть сліпому очевидно, щоб виразити почуття своїй пасії, вам не знайти кращого місця, ніж “Ріб Кріб” кузена Бадді на Сауз Вобаш-стрит, у прекрасному місці, у центрі Ла-Рів’єр!»

— Пасії?

— Не звертай уваги, це всього лише новий жарт Джорджа Ретбуна.

Сміючись, Джек говорить Генрі, що вони побачаться пізніше, і розганяє свій «Рем» до швидкості сімдесяти миль на годину. Що б сказав на це Дейл? Виписав би йому штраф за перевищення швидкості?

Він не заїжджає на стоянку, а паркується просто перед лікарнею. Джек чвалом мчить через тротуар, в думках у нього лише Території та Джуді Маршалл. Справа просувається, набираючи темп, і в нього з’являється враження, що коло звужується навколо Джуді — ні, навколо нього і Джуді. Рибак обрав їх цілеспрямованіше, ніж свої перші три жертви: Емі Сент-Пір, Джоні Іркенхем і Ірма Френо — це просто були діти приблизно одного віку, на їхньому місці могли бути будь-які інші три дитини. Проте Тайлер — син Джуді Маршалл, і це вирізняло його серед інших. Джуді бачила Території, Джек подорожував ними, а Рибак жив там так само, як клітина раку живе в здоровому організмі. Рибак прислав Джуді касету, Джеку — жахливий подарунок. У Тенсі Френо він зрозумів, що Джуді — це ключ і двері, які цей ключ відмикає, куди ж іще можуть вести ці двері, як не в Потойбіччя Джуді?

Потойбіччя. Боже, як гарно! Можна навіть сказати прекрасно.

А-а-а-а… разом із цим словом з пам’яті виринає обличчя Джуді Маршалл. З появою цього обличчя двері в його уяві, двері, що належать йому і лише йому, відчиняються. На якусь мить Джек Сойєр зупиняється, він застигає в шести футах від входу до лікарні, його охоплює пригніченість, страх і радісне очікування.

Через двері в його свідомості ллється потік незв’язних образів: зупинене колесо огляду, копи Санта-Моніки ходять колами за жовтою поліцейською стрічкою, вогні, що відбиваються від лисини чорношкірого чоловіка. Так, голомоза голова чорношкірого чоловіка, яку він менше за все хотів бачити, а точніше, страшенно не хотів, постала перед його зором, з’явилася знову. Була гітара, але була вона в іншому місці; належала чудовому, який наполегливо благав про підтримку, безутішному Спіді Паркеру, благословенному Богом, проклятому Богом, вподобаному Богом Спіді, який торкався струн і співав:

Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек,

Довго йтимеш ти туди,

Довше ще назад іти.

Світи обертаються навколо нього, світи всередині світів і світи поруч із ними відділені тонкою мембраною, яка складається з тисячі тисяч дверей, і треба лише знати, як їх знайти. Тисяча тисяч червоних пір’їн, крихітних пір’їн вільшанки, сотень вільшанок, залетіли крізь одні такі двері Спіді. Спіді, дякую за вільшанку і за сині яйця вільшанки, як співалось у пісні «Вставай, вставай, не будь соньком».

Чи: «Вставай, вставай, не будь ДУРКОМ!»

Джек чує божевільне, але не таке вже й геніальне, ревіння Джорджа Ретбуна: «Навіть СЛІПОМУ ОЧЕВИДНО, до чого все ЦЕ йде, ХИТРУНЬКО!»

— Та невже? — уголос промовляє Джек.

Дуже добре, що старша медсестра Джейн Бонд, наглядач Бонд, Агент Нуль-Нуль-Нуль, не почула його. Вона сильна, але водночас несправедлива. Якби раптом вона зараз опинилась поруч, то наділа б йому наручники, дала б заспокійливі й за допомогою тих ліків поселила б його у своїх володіннях.

— Я знаю те, чого ти не знаєш, давня приятелько: Джуді Маршалл має Двійника, і цей Двійник уже давно шепоче їй крізь стіну. Воно й не дивно, що врешті-решт вона почала кричати.

Рудий підліток у футболці з написом «БЕЙСБОЛЬНА КОМАНДА ВИЩОЇ ШКОЛИ АРДЕНА» буквально штовхає двері за шість футів від Джека й кидає на нього нашорошений, збентежений погляд. «Боже, дорослі такі дивні, — говорить цей погляд, — хіба це не чудово, що я ще дитина?» Оскільки він лишень старшокласник, а не працівник психіатричного відділення, він не