Чотири сезони - Стівен Кінг
І це стало тим обухом, яким мене гахнули по голові. Малий був мертвий. Малий не захворів, малий не спав. Він більше ніколи не встане вранці, не дристатиме від зелених яблук, не візьметься за отруйний плющ, не зітре до краю витирачку на олівці «Тайкондероґа № 2» під час важкої контрольної з математики. Малий був мертвий. Труп. Він більше ніколи не піде збирати пляшки з друзями навесні, із брезентовим мішком на плечі, щоб класти туди знайдені під талим снігом скарби, які можна здати. Більше не прокинеться о другій ночі першого листопада, не побіжить у туалет і не виригає великий клубок дешевих геловінських цукерок. Не смикне за кіску єдину дівчинку, яку залишили після уроків. Малий нікому не роз’юшить носа, і йому ніхто не роз’юшить. Малий не піде, не зможе, не зробить, не зуміє. Він був тим боком батарейки, на якій написано «–». Перегорілим запобіжником, у який вставляють монетку. Смітником біля учительського столу, з якого завжди пахне тирсою із загострених олівців та апельсиновими шкурками від обіду. Домом із примарами за межею міста, де вибиті всі вікна, а табличка «НЕ ЗАХОДИТИ» валяється на полі. Горищем із кажанами, підвалом, що кишить хробаччям. Малий був мертвий, містере, мем, юний сер, маленька міс. Я міг би говорити весь день і навіть близько не описати ту відстань між його босими ногами та брудними кедами, що висіли на кущах. Там було тридцять із гаком дюймів і гугол[149] світлових років. Малого від’єднало від кедів без жодної надії на повернення. Він був мертвий.
Ми перевернули його на спину, лицем до зливи, блискавок, рівномірного гуркоту грому.
Усе його обличчя та шию вкривали мурахи й жуки. Вони сновигали за комір його футболки й назад. Очі в нього були розплющені, але страхітливо розфокусовані — одне закотилося назад, і ми бачили тільки крихітну дугу зіниці, а інше незмигно дивилося вгору, у розбурхане вітрюганом небо. Над верхньою губою й на підборідді засохла кривава піна («із носа кров пішла», — подумав я), а права щока була пошматована й на ній темніли синці. Та все ж мені здалося, що вигляд у нього не такий уже й страшний. Якось я влетів у двері, які саме розчахнув мій брат Денніс, і синці в мене після того були набагато гірші, ніж у цього малого, та ще й ніс розквашений. А проте я тоді всмак повечеряв і просив добавки до всіх страв.
Тедді з Верном стояли позаду нас. І якби те вибалушене догори око ще могло бачити, то ми всі, напевно, виглядали б для Рея Бравера як носії домовини у фільмі жаху.
З його рота виповз жук, подріботів через усю безбороду щоку, переступив на листок кропиви й щез.
— Ви бачили? — спитав Тедді високим, дивним голосом на межі непритомності. — Сука, зуб даю, у ньому повно жуків! Весь мозок по…
— Тедді, заглухни, — попросив Верн, і Тедді з полегкістю послухався.
Небо розітнула блискавка, і єдине хлопцеве око раптом засяяло. Було таке відчуття, що він зрадів, коли його знайшли, до того ж хлопці його віку. Верхня половина тулуба в нього розпухла, й навколо витав душок, наче старі пердуни розстаралися.
Я відвернувся, побоюючись, що мене знудить. Але в шлунку було сухо, твердо, спокійно. Раптом я загнав собі два пальці в горло, щоб викликати нудоту, бо мені це було потрібно, бо я думав, що так здихаюся цього всього. Але шлунок тільки трохи смикнувся і затих.
Ревіння зливи й супутній грім цілковито заглушили собою дирчання машин, що наближалися по Бек-Гарлоу-роуд, до якої від цих болотистих заростів було рукою сягнути. Так само не чути було потріскування кущів, коли пасажири тих машин, припаркувавшись край дороги, пробиралися крізь підлісок.
І вперше про їхню присутність ми дізналися, коли Ейс Мерил, перекрикуючи бурю, спитав:
— І що ви, блять, про все це знаєте?
26
Ми підскочили, мов ужалені, а Верн ще й скрикнув. Згодом він зізнався: рівно на секунду подумав, що то мертвий заговорив.
На дальньому боці болотистого клаптя, там, де знову починався ліс, ховаючи в собі кінець дороги, стояли Ейс Мерил та Очисько Чемберз, наполовину затулені сірою запоною дощу. На обох були червоні нейлонові шкільні куртки. Такі можна купити в адміністрації, якщо ти учень цієї школи; ще їх видають гравцям у футбол з доуніверситетських команд. Їхні зачіски а-ля Елвіс поприлипали до черепів, і по щоках фальшивими слізьми стікала суміш води з тоніком для волосся «віталіс».
— Сучий потрох! — вилаявся Очисько. — Це ж мій малий!
Крис, роззявивши рота, витріщився на Очиська. Сорочка, мокра, м’яка й потемніла, досі теліпалася, зав’язана на його худому поясі. Зелений наплічник, що від дощу став ще темнішим, висів на голих лопатках.
— Не лізь, Рич, — тримтячим голосом проказав він. — Ми його знайшли. Це наша фішка.
— До сраки нам ваша фішка. Ми про нього повідомим.
— Не повідомите, — сказав я. Мене вони раптом сильно розлютили. Припхалися отак, останньої миті. Якби ми завдали собі клопоту подумати, то зрозуміли б, що таке щось назріває… але то був єдиний раз, коли старші й більші хлопці не відберуть у нас нашого — не заберуть того, що їм хочеться, так, ніби в них є на це божественне право, ніби їхнє хуліганство — це слушний спосіб, єдино правильний. І вони на тачках сюди приперлися. Ось що мене розлютило найбільше. Вони приїхали на тачках. — Очисько, нас четверо. Тільки спробуйте.
— Не переживай, ми спробуєм, — запевнив Очисько. Дерева за їхніми з Ейсом спинами затряслися, і крізь гілля, лаючись і витираючи воду, що заливала очі, продерлись Чарлі Гоґан і Вернів брат Біллі. Я відчув, як у живіт упала важка свинцева куля. Позаду Чарлі та Біллі вигулькнули Джек Маджет і Кудлатий Браковіч, і куля поважчала.
— А ось і всі ми, — вишкірився Ейс. —
