Чотири сезони - Стівен Кінг
А ще ми не нарікали на те, що все виявилося важче, ніж ми сподівалися. Ми вважали це правильним. Бо події, що супроводжували наш похід, підняли його до рівня того, що, як ми підозрювали, було його сутністю. До рівня серйозного діла.
Однак, обходячи Стрімчаки, ми не знали одного. Що Біллі Тесіо, Чарлі Гоґан, Джек Маджет, Норман «Кудлатий» Браковіч, Вінс Дежарден, старший Крисів брат Очисько та Ейс Мерил власною персоною саме збиралися в дорогу, бо хотіли самі глянути на тіло. Рей Бравер став по-своєму знаменитим, і наша таємниця перетворилася на звичайнісінький балаган. Коли ми вже вийшли на фінішну пряму нашої подорожі, вони вантажилися в Ейсів побитий-потрощений «форд» п’ятдесят другого року й Вінсів «студебекер» п’ятдесят четвертого.
Біллі та Чарлі спромоглися зберігати свою величезну таємницю аж цілу добу. Потім Чарлі пробовкався Ейсу, коли вони ганяли більярдні кулі, а Біллі розтріпав Джеку Маджету, поки вони рибалили на мосту Бум-роуд. Ейс та Джек урочисто поклялися іменами своїх матерів берегти секрет, і до півдня про це вже знала вся їхня банда. Як та шантрапа ставилася до своїх матусь, ви вже, певно, здогадуєтеся.
Вони всі влаштували східняк у більярдному салоні, і Кудлатий Браковіч висунув теорію (ви, Милостивий Читачу, уже її чули) про те, що вони всі стануть героями — не кажучи вже про славу на радіо та телебаченні, — коли «знайдуть» тіло. А все, що для цього треба зробити, на думку Кудлатого, — узяти дві тачки й набити багажники по саму зав’язку риболовецьким знаряддям. Коли знайдуть тіло, їхня легенда буде на сто відсотків достовірною. А ми, офіцере, щучку надумалися половити в річці, тій, що Роял. Хе-хе. І гляньте, що найшли.
Коли нам до мети, нарешті, лишалося зовсім недалеко, вони вже мчали дорогою з Касл-Рока до Бек-Гарлоу.
25
Близько другої дня в небі скупчилися хмари, проте спершу ніхто з нас не поставився до них серйозно. Востаннє дощ у нас був на початку липня, то звідки йому тепер узятися? Але хмари все громадилися й громадилися, на півдні від нас, підбивалися вище, і вище, і вище, темні грозові стовпи, синюшно-фіолетові. І повільно повзли в наш бік. Я уважніше до них придивився, шукаючи тієї мембрани знизу, яка б означала, що за двадцять чи п’ятдесят миль від нас уже дощить. Але зливи ще ніде не було. Просто купчилися хмари.
Верн натер собі п’ятку, і ми спинилися на перепочинок, поки він закладав собі в лівий черевик мох, здертий із кори старого дуба.
— Ґорді, як думаєш, дощ буде? — спитав Тедді.
— Думаю, так.
— Охрініти, — зітхнув він. — Охрініти який хороший кінець охріненно хорошого дня.
Я розсміявся, і він мені підморгнув.
Ми рушили в путь, тільки тепер трохи повільніше, зважаючи на Вернову п’ятку. Десь між другою та третьою годиною світло дня стало інакшим, і ми вже напевно знали, що буде дощ. Спека не відступила, ще й парко стало, але ми знали. І птахи теж. Вони з’являлися нізвідки й розтинали небо, виповнюючи його тріскотнею та пронизливо перегукуючись. І світло. Рівномірну ритмічну яскравість немов пропустили крізь фільтр, вона набула перлистого відтінку. Наші тіні, що вже знову видовжувалися, також стали розмитими, утративши виразні обриси. Сонце то ховалося за яруси хмар, то виринало звідти, а небо на півдні забарвилося в колір міді. Ми спостерігали, як грозові громаддя пливуть до нас, зачаровані їхнім розміром і німою загрозою. Подеколи в їхніх нутрощах вибухала гігантська лампочка, і на мить вони з гігантських фіолетових синців ставали світло-сірими. З черева найближчої до нас хмари сяйнула виделка блискавки, така яскрава, що лишила синій відбиток на моїй радужці. А слідом за нею не забарився й протяглий гуркіт грому, від якого здригнулася земля.
Ми трохи поскавчали про те, де ж нам тепер ховатися від дощу, але тільки тому, що так було заведено. А насправді, звісно, ми очікували його з нетерпінням. Дощ буде таким холодним, свіжим… і без п’явок.
Десь після пів на четверту крізь дерева ми побачили воду.
— Он вона! — бурхливо зрадів Крис. — Роял!
У нас відкрилося друге дихання, і ми пішли швидше. Буря невпинно наближалася. Зривався вітер, температура повітря за лічені секунди впала на десять градусів. Опустивши погляд, я помітив, що моя тінь щезла повністю.
Ми знову йшли парами, по двоє на кожному боці залізничного насипу. У мене геть пересохло в роті, горло пульсувало від нудотної напруги. Сонце знову запливло за пасмо хмар і цього разу більше не вийшло. Хмара на якусь мить позолотилася по краях, немов на ілюстрації до Старого Завіту, та потім винно-червоне відвисле черево грозової хмари поглинуло всі сліди сонця. День ураз став похмурим — хмари квапливо з’їдали рештки блакиті. Ми чули запах річки, так добре, наче були кіньми. А може, то був запах дощу, що вже висів у повітрі. На нас насувався цілий океан у мішку, стримуваний лише тоненькою шворкою, що могла от-от порватися й випустити назовні потоп.
Я все намагався заглядати в підлісок, але мій погляд раз у раз притягувало до себе те неспокійне, бурхливе небо. У його барвах, що все густішали, можна було прочитати всю лиху долю, що на нас чигала: вода, вогонь, вітер, град. Холодний вітер ставав дедалі настирливішим, сичав у вітті ялин. І раптом із хмар, наче просто над нашими головами, вирвався та вдарив у землю раптовий розряд блискавки. Я закричав і затулив очі долонями. Господь зробив мій знімок: клацнув маленького хлопчика з сорочкою, зав’язаною на поясі, сиротами на голій шкірі грудей і брудними від шлаку щоками. Менш ніж за шістдесят ярдів од нас затріщало, падаючи, велике дерево. Слідом за цим хряснув грім, і я весь зіщулився. Мені хотілося опинитися вдома, читати хорошу книжку в затишку й безпеці… наприклад, у погребі біля картоплі.
— Оссподи! —
