Чотири сезони - Стівен Кінг

— Я не можу його зняти, — занімілими губами промовив я. — Ти… ти можеш…?

Але він позадкував, трясучи головою. Його рот кривився в гримасі.

— Ґорді, не можу, — відповів він, не в змозі відвести погляд. — Вибач, але я не можу. Ні. Ох. Ні. — Він відвернувся, нахилився, притискаючи руку до живота, наче дворецький у музичній комедії, і його знудило в зарості ялівцю.

«Ти мусиш узяти себе в руки, — подумки скомандував я собі, роздивляючись п’явку, що висіла на мені, наче борідка у психа. Її тіло все ще помітно роздувалося. — Ти мусиш себе опанувати й зняти його. Будь сильним. Це останній. Ос-тан-ній».

І знов я опустив руку, взявся за п’явку, щоб відірвати, і вона луснула між моїх пальців. Я розплакався.

Так, плачучи, я пішов до свого одягу і вдягнувся. Мені хотілося перестати плакати, але я не знав, де той кран, який вимикає цю воду. Потім до сліз мене ще й трясти почало, і стало гірше. Досі голий, до мене підбіг Верн.

— Ґорді, їх нема? Нема на мені? Нема на мені?

Він дзиґою крутився переді мною, мов схибнутий танцівник на ярмарковій сцені.

— Нема? Га? Га? Їх нема, Ґорді?

Його очі, вибалушені й білі, мов у гіпсової конячини на каруселі, ніяк не зупиняли свого погляду на мені.

Я кивнув: нема, мовляв, — і просто плакав далі. Здавалося, що плач тепер буде моїм новим амплуа. Я заправив сорочку й застебнув на всі ґудзики аж до горла. Натягнув шкарпетки й узув кеди. Мало-помалу потік сліз ущухав. А зрештою не лишилося нічого, крім кількох схлипів і стогонів, та відтак припинилися й вони.

Крис підійшов до мене, втираючи рота жменею листя в’яза. У його широко розплющених очах стояло німотне прохання вибачити.

Повністю вдягнувшись, ми ще трохи постояли, подивилися один на одного, а потім полізли на залізничний насип. Один раз я оглянувся на роздушену п’явку, що валялася на поверхні потоптаних кущів, де ми витанцьовували, верещали й під акомпанемент власних стогонів скидали їх із себе. Вона здулася… та все одно видавалася зловісною.

Через чотирнадцять років по тому я продав свій перший роман і вирушив у першу поїздку в Нью-Йорк. «Це буде свято завдовжки в три дні, — сказав мені новий редактор по телефону. — Людей, які морозять казна-що, будуть у спрощеному порядку відстрілювати». Та, ясна річ, це «свято» врешті виявилося трьома днями невпинного потоку казна-чого. Я поїхав з думкою, що видавництво вбачає в мені реінкарнацію Томаса Вулфа. А вони провели мене, маючи на думці інше: наприклад, мільйони примірників проданих книжок у паперових обкладинках.

Поки я був у місті, мені хотілося зробити все, що там зазвичай роблять приїжджі — подивитися постановку в «Радіо-Ситі-М’юзик-Голі», піднятися на вершину «Емпайр-стейт-білдинг» (і до сраки той «Всесвітній торговий центр» — споруда, на яку в тридцять третьому видряпався Кінґ-Конґ, для мене завжди буде найвищою у світі), сходити на Таймс-сквер уночі. Мій редактор Кіт, здавалося, дуже тішився з нагоди показати своє місто. Останньою туристичною пригодою, яку ми мали, була поїздка на поромі на Стейтен-Айленд. Спираючись на поруччя, я випадково глянув униз і побачив безліч зужитих презервативів, що плавали, розпухлі, у воді. І моментально все згадав — а може, перенісся в минуле, і то був випадок справжніх мандрів у часі. Так чи інак, на одну секунду я буквально опинився в минулому — пригальмував на півдорозі до вершини насипу й озирався на п’явку, що луснула й тепер лежала: мертва, здута… та все одно зловісна.

Кіт, певно, щось помітив на моєму обличчі, бо спитав:

— Не надто приємне видовище, правда?

Та я лише головою похитав. Хотів сказати йому: не вибачайся. Хотів сказати: щоб побачити використані ґумки, не конче треба їхати у Велике Яблуко й кататися на поромі. Хотів сказати: «Люди пишуть історії лише для того, щоб зрозуміти минуле й підготуватися до того, що вони смертні в майбутньому. Дієслова в минулому часі, мій добрий друже Кіте, завжди нагадують про смерть, навіть у тих романах, які продають мільйонними накладами в паперових обкладинках. Єдині дві корисні форми мистецтва — релігія та історії».

Як ви вже, певно, здогадалися, того вечора я був п’яненький.

А сказав я йому ось що:

— Вони мені про дещо нагадали, от і все.

Найважливіші речі найтяжче виразити словами.

22

Ми рушили вперед уздовж рейок, пройшли якусь відстань (не знаю точно, яку), і я вже подумав: «Що ж, гаразд, я всьому цьому дам раду, усе скінчилося вже, то просто п’явки, більш нічого, якого хера». Ось про що я думав, коли зненацька мені на очі накотили хвилі білого світла, і я впав.

Я, мабуть, гепнувся добряче, однак відчуття від падіння на шпали було таким, наче я пірнув у теплу пухку перину. Хтось мене перевернув. Дотик рук був ледь чутний. Обличчя плавали десь угорі, на висоті багатьох миль наді мною, наче відокремлені від тіл надувні кульки. Такий вираз, певно, буває у рефері, коли боєць, якого оглушили ударом, відпочиває десять секунд на матах. Голоси напливали лагідними коливаннями, наближалися й віддалялися

— …його?

— …все буде…

— …думаєте, сонце…

— Ґорді, що з…

І тут я, мабуть, бовкнув якусь нісенітницю, бо погляди в них стали ну дуже стурбовані.

— Пацани, ану ж бо віднесем його назад, — запропонував Тедді, й усе навколо знову затопило білим світлом.

А коли воно розсіялося, я відчув, що мені покращало. Коло мене сидів навпочіпки Крис і повторював:

— Ґорді, ти мене чуєш? Ти там?

— Так. — І я сів рівно. Перед очима вибухнув рій чорних цяток, та потім розсіявся. Я почекав, чи не повернуться вони, а коли цього не сталося, підвівся.

— Ну ти мене й налякав, Ґорді. До всирачки, — сказав Крис. — Ковток води хо?

— Ага.

Він простягнув мені свою баклажку, до половини повну води, і три ковтки теплої води покотилися вниз горлом.

— Ґорді, чого це ти зомлів? — стурбовано запитав Верн.

— Велику помилку зробив: на тебе подивився, — відповів я.

— Іііі-ііі-іііііі! — захихотів Тедді. — От Ґорді, засранець! Мокрописький!

— З тобою правда все нормально? — не вгавав