Чотири сезони - Стівен Кінг
Ще наполовину занурений у сон, невправно володіючи язиком, як сновида, я спитав:
— Тедді, ти живий?
— Ні, я мертвий, а ти чорний ніґер, — роздратовано відрубав він. Це остаточно розвіяло рештки сну. Я сів біля багаття, а Тедді ліг.
20
Інші спали до ранку неспокійним сном. А я то западав у сон, то різко прокидався: засинав, підскакував, знову засинав. Ніч була ніскілечки не тиха. Я чув тріумфальне ухкання сови, що хапала пазурами жертву, тихенький скрик тваринки, яку збиралися з’їсти, щось чимале продиралося сердито крізь чагарники. І на тлі всього цього — рівномірне сюрчання цвіркунів. Крики більше не повторювалися. Я засинав і прокидався, засинав і прокидався. Певно, якби мене упіймали на такому халтурному чатуванні в Ле Діо, то миттю б відправили під трибунал і розстріляли.
Коли я востаннє примусив себе розплющити повіки після того, як заснув уже міцніше, то зрозумів — щось не так. Хвилина-дві знадобилася, щоб з’ясувати, що саме. Місяць уже сховався, однак мені було видно руки, які лежали на джинсах. Годинник показував за чверть п’яту. Світало.
Я встав, потягнувся, чуючи, як хрускає хребет, пройшов кількадесят кроків від скупчення тіл своїх друзів і відлив на зарості сумаху. Нічні переживання раптом наринули на мене хвилею, струсонули й потроху відпустили, я відчував їхній відхід. Відчуття було приємне.
Я вибрався шлаковим насипом на залізничну колію і сів на рейки, знічев’я затискаючи камінці шлаку між підошвами ніг. Будити інших не поспішав. То була така мить, коли новонароджений день видається занадто прекрасним, щоб ним ділитися.
А ранок тимчасом надходив стрімко. Цвіркуни потроху стишили свою пісню, і, мов калюжі після зливи, випарувалися тіні під деревами й кущами. У повітрі вчувався той особливий присмак, що віщує останній із низки спекотних днів. Пташки, які всю ніч, мабуть, сиділи, принишклі від страху, як і ми, тепер самовпевнено розщебеталися. На верхівку вітролому, з якого ми брали дрова, сів королик, почистив пір’ячко й пурхнув геть.
Не знаю, скільки я просидів на тій рейці, споглядаючи, як спроквола витікає з неба фіолетове чорнило — так само безшумно, як напередодні ввечері крадькома його залило. Але достатньо довго, щоб мій зад почав скаржитися. Я вже збирався вставати, коли раптом повернув голову праворуч і побачив, що між рейками за якихось десять ярдів од мене стоїть олениця.
Серце тьохнуло в грудях і скочило в горло, так високо, що я подумав — ще трохи, і я зможу торкнутися його язиком у роті. Живіт і геніталії затопило гарячим сухим збудженням. Я не ворушився. Не зміг би поворухнутися, навіть якби й хотів. Очі в неї були не карі, а чорні, темні, немов припорошені, кольору оксамиту, яким вистеляють вітрини ювелірних крамниць. Маленькі акуратні вушка, здавалося, були з м’якої потертої замші. Вона лагідно й безтурботно подивилася на мене, із цікавістю трохи похиливши голову, бо бачила перед собою малого хлопця зі воронячим гніздом на голові після сну, у закасаних джинсах і сорочці кольору хакі з латками на ліктях і піднятим за модою того часу коміром. А те, що бачив перед собою я, було немов даром, принесеним з лячною безжурністю.
Довго ще ми дивилися одне на одного… мені здалося, що довго. А потім вона розвернулася й перейшла на той бік колії, безжурно помахуючи білим коротеньким хвостиком. Знайшла там траву й стала пастися. Я не повірив власним очам. Вона паслася. На мене не озиралася, та це й не було потрібно. Я міцно приріс до рейки.
Раптом колія під моїми сідницями ожила й забриніла, а за кілька секунд олениця сіпнула головою й нашорошила вуха в бік Касл-Рока. Трохи постояла, нюхаючи чорним носом повітря, про щось із ним домовляючись. І за три стрибки розчинилася в лісі, без жодного звуку, тільки гнила гіллячка хруснула під копитами, наче суддя на треку зі стартового пістолета стрельнув.
Я сидів і зачаровано дивився на те місце, де вона щойно стояла, аж поки гуркіт товарняка не розітнув тишу. Тоді вже я притьмом скотився вниз, туди, де спали інші.
Повільний гучний прохід товарняка побудив усіх. Вони позіхали й чухалися. Ми трохи поговорили про «справу привида-крикуна», як охрестив її Крис, але то була дивна й нервова балачка, та й тривала вона не так довго, як ви могли б подумати. У світлі дня те, що спричинило наш нічний переляк, видавалося радше дурістю, ніж чимось насправді цікавим. Та ще й ганебно було. Найліпший вихід — забути.
Мені так і кортіло розказати їм про оленицю, та зрештою я вирішив цього не робити. Зберегти лише для себе. До сьогодні я так і не наважився комусь про це розказати чи занотувати на папері. І мушу вам сказати, що, записана, ця подія зменшилася в розмірі, ніби недоладною якоюсь стала, чорт забирай. Але для мене то була найліпша мить усієї тої мандрівки, найчистіша мить, і до неї я тепер раз у раз вертаюся подумки, коли доводиться важко. Свого першого дня у В’єтнамі, коли на галявину, де ми засіли, вийшов хлопець, затуляючи рукою носа, а коли руку прийняв, ми побачили, що носа нема, бо його відстрелили. Того разу, коли лікар сказав, що наш найменший син може бути гідроцефалом (потім, дякувати Богу, виявилося, що в нього просто завелика голова). У ті довгі божевільні тижні, коли помирала моя мати. Я ловив себе на тому, що думками повсякчас вертаюся до того ранку, до потертої замші вушок, до білого спалаху хвоста. Але п’ятистам мільйонам червоних китайців насрати, правда? Найважливіші речі дуже важко висловити, бо слова їх применшують. Важко примусити незнайомців перейнятися тим хорошим, що було в тебе в житті.
21
Колія вигнулася на південний захід і бігла через хащі ялинового молодняка та густі чагарі. На одному кущі ми знайшли свій сніданок — стиглі пізні ягоди. Але ягодами не наїсися. Шлунок їх півгодини може порозглядати, а потім знову бурчить. Ми знову піднялися на рейки (була вже восьма ранку) й перепочили. Роти в нас були темно-фіолетові, а на голих
